– Доброго здоров’ячка! – привітались.

– Не від самого товариша Венеційського? – поцікавився я для годиться.

– Від самого товариша Венеційського, – пролунала відповідь.

– Хочете нарешті взяти мене в ясир? – спромігся я на невдалий жарт. – І відвести десь на невольничий ринок у Бахчисарай чи в Кафу?

– Та ні, – стали запевняти похмуро, блимаючи спідлоба, зизом чи косо.

– Значить, на невольничий ринок іще далі, аж у Стамбул?

– Та зовсім ні, – супились вони, хмарились та бурмосились. – Сам товариш Венеційський прислав, аби покаялись перед вами та вибачення попросили.

Ой, не стерся ще в моїй пам’яті отой доторк шовкового аркана! Мимоволі я підніс руку вгору й помацав горло. Непривітні ординці стали ще непривітніші – справжня татарва!

– Гаразд, хлопці, йдіть... Передайте самому товаришеві Венеційському, що зустрічалися зі мною.

Повернулися спинами й ордою посунули до воріт. Повтискували свої дебелі тіла в машини, й гуркнули мотори. Післяполудневе сонце зарожевило куряву, що знялась у вулиці від прудких коліс. Криво всміхнувшися сам собі, я сів під грушею на поліно, цюкане-перецюкане сокирою: очевидно, знахарка на цьому поліні рубала дрова. З поля долинав гуркіт комбайнів: кипіли жнива, в розпалі було збирання врожаю. Я подумав про те, що тепер, після всіх недавніх гостей, мені найдужче кортіло б побачити моїх визволителів козаків, що в той весняний день порятували з яничарського полону. Проте не сумнівався, що козаки не навідаються з візитацією, бо вони – молоді шофери, комбайнери, механізатори широкого профілю – зараз на збиранні врожаю. Якщо не в Яблунівці, то в Сухолужжі, в Чудвах, у Великому Вербчому, по інших селах району.

Сидячи під грушею на поцюканому поліні, очікував я зовсім на іншого гостя. Час тягнувся неймовірно повільно, мовби в нього, лінивого, був слід по золотому. Від літньої спеки широкі лопухи під тином поопускали свої капловухі вуха. Пахло сухою курявою й гарбузовим гудинням із городів. Безконтрольно я поглядав раз у раз на наручний годинник, дивуючись: чому бариться саме той гість, на якого я так нетерпляче очікую і який ну просто зобов’язаний висповідатись переді мною! Й коли на вулиці за бузиновими кущами майнула знайома постать, я став напрочуд спокійний. Так, напевне, спокійно почувається в могилі отой Гаврило, який не вмер, а галушка задавила.

Нарешті гість ступив на подвір’я. Й поки дибцяв до груші, я пильно роздивлявся оцю тінь, яка ще так недавно була здоровим, тілистим чолов’ягою. В очах його, здавалось, чоловічки догори ногами стали. Це в тих очах, де ще зовсім недавно мовби космічний пил мерехтів, а зіниці скидались на зоряні галактики. Гострий горбатий ніс, який нагадував форштевень старовинної турецької фелюги, ще дужче загострився: таким гостряком можна було б колись, ідучи в морську атаку, протикати наскрізь судно супротивника. А де поділися соковиті червоні губи, що красномовно, хоч, може, й безслівно говорили про любителя прянощів земного буття? Здавалось, обросли губи порохом смутним та печальним. Куди вже там, щоб у малюнку тих губ угадувалась владолюбна людина.

От що сталося з тим, хто не так давно нагадував Мефістофеля доби не ґетевської, а нашої. Можливо, саме такого вигляду й повинна прибрати душа митця після титанічних творчих мук, тоді, коли тіло зникає, самознищується, а душа зостається гола-голісінька, безтілесна?

– Ви прийшли до мене за наказом самого товариша Венеційського? – звівся я з поліна під грушею назустріч давно очікуваному гостю – художнику. Авжеж, як ви вже догадались, на знахарчине обійстя ступила нога художника-бороданя. І відзначивши, що борода в нього зосталась на диво густа й пишна, я додав: – За наказом начальника районної міліції?

– Так, – мовив художник плюсклим голосом плюсклого пророка.

– Ваші колеги встигли нанести мені візити раніше, – мовив я, вирішивши грати відкритими картами й не приховувати козирів. Та й чом би мав приховувати, коли всі козирі були в моїх руках.

– Тепер моя черга, – мовив художник, і голос йому затремтів, мов остючок на вітрі. – Сам товариш Венеційський наказав просити у вас вибачення, пригрозивши, що в разі непослуху розцінюватиме мою творчу діяльність за статтями карного кодексу. Мовляв, деякі аспекти моїх експериментальних пошуків у мистецтві пахнуть криміналом.

– Можливо, й так, – мусив я визнати слушність міркувань начальника районної міліції, котрий судив про мистецтво бороданя зі своєї адміністративної дзвіниці, зведеної на строгому кодексі.

– Знову невдача! – зітхнув.

– Так, знову невдача, – не став я втішати його вражене творче самолюбство.

І справді, в Яблунівці він звідав не тільки втіху мистецького самоствердження, а й низку прикрощів і невдач. У пам’яті промайнули деякі епізоди... Ось у фойє Будинку культури бородань перемальовує на стіну налигану натуру – червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям корову з колгоспної череди. Основоположник естетики рухомого живопису! Сподівався, що намальована худобина доїтиметься, даватиме шкіру, шерсть, м’ясо. Сподівався, що в майбутньому всі стануть художниками. Рухомий живопис мав сприяти росту матеріального добробуту трудящих, а також розквіту самобутніх індивідуальностей. На жаль, оту корову, що правила за прототип, вибракували, вона потрапила на бойню, й голова колгоспу сказав, що не можна серед селянської маси пропагувати образ такої корови, це в корені суперечить принципам рухомого живопису.

Далі він намалював на стіні у фойє новітній комбайн, котрий наче щойно зійшов із заводського конвейєра. Намалювавши комбайн, бородань явив себе справжнім генієм мотовила, проте, як з’ясувало правління колгоспу на чолі з Димом, генієм не вповні. Бо припустився незначних неточностей: мотовило вийшло трохи менше за розмірами, центруюча втулка не відповідала ГОСТу, ланцюжок транспортера закріплено неправильно, недосконалий у технічному відношенні кронштейн... Авжеж, комбайн із таким мотовилом не міг прямісінько зі стіни рушити на колгоспні поля, щоб збирати високий врожай. Брак, чистісінький брак!

А картина весняного поля, трактори, сівалки, з сошників ллється зерно в рахманний ґрунт? А на передньому плані – купа суперфосфату, мішки з зерном?.. Здавалось, краще не намалюєш. Проте правління «Барвінку» на чолі з Димом забракувало. Мовляв, автор не поставив перед собою надзавдання. Навіть якась піонерка помітила один із прорахунків митця: на картині не передбачено біологічний захист рослин від шкідників!.. Отже, основоположник естетики рухомого живопису припускався помилок прикріших одна за другу.

А хіба панно трудової слави принесло бороданеві творче задоволення і перемогу? Хіба нарешті він зміг би сказати сам собі, що його новаторська дорога в мистецтві – правильна, що саме такою дорогою слід іти далі, народжуючи масу послідовників і епігонів, шкіл, шкілок, течій, групок і угруповань? Поклавши руку на серце, він так сказати не міг. Хоч панно трудової слави й вимріяно розумом могутнім, але ж і воно не стало закономірним вінцем творчості, подією в світовому мистецтві...

Ми стояли під грушею на знахарчиному подвір’ї. Листя на гіллі ледь гойдалось од легкого й теплого вітерцю, й на виснаженому обличчі художника ворушилось мереживо тіней. Я болісно відчував на собі погляд його нужденних та злиденних очей: такими очима, либонь, можна дивитись якщо не з шибениці, то з самісінького пекла. Не хотілося б мені бути в його шкурі, не хотілося б звідати такого розпачу, що, дивись, і душу, наче пташку, вигнав би з тіла.

– Невже ви не здогадувались, що невдача – закономірний результат ваших пошуків? – поспитав я.

Перше ніж обізватись, губи йому судомно здригнулись, наче биті електричним струмом.

– Прокладати нові шляхи в мистецтві завжди важко, – сказав. – Та й хіба митець не має права на помилку?

– На помилку, яку змушений виправляти начальник районної міліції сам товариш Венеційський?

Погляд у бороданя знову став злиденний та бідний: якби до бідноти такого погляду докласти ще копійок зо три, то можна купити бублик.