Коли після розмови з художником-бороданем мені відкрилась ця потаємна сторінка з прихованого буття позиченого чоловіка, розсіявся туман над деякими іншими пригодами. Пригадалась мені давня розмова в його хаті, коли западав сизий, мов голубине крило, вечір, і над верхівками яблунь через відчинене вікно світилась апельсинова шкурочка місяця. Грибок маслючок тоді говорив про славу, яка зрідні неславі, клявся не нести свій талант на європейські ідеологічні смітники. Тоді ж ми почули страхітливу звістку про тропічний ураган неземної сили, що приніс стільки руйнацій і страхіть... Так, на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, який написав роман «Позичений чоловік», цей ураган століття було названо «Хома»... Саме в той вечір я й побачив грибка маслючка на моріжку за садом серед кінних козаків, почув уривки їхньої балачки і, здається, вразився побаченим не менше, ніж звісткою про ураган століття.

Тепер, після зустрічі з бороданем, я розумів, що Хома й не міг не зустрічатись із самодіяльним козацтвом. Очевидно, давав якісь поради, настанови. Консультував, як їм природніше поводитись, як триматись в сідлі на коні, як володіти зброєю, бо знань старшому куди пошлють не позичати.

Згадалось, як після пам’ятного всенародного проводжання Хома сам поночі йшов на літак, який мав сісти на яблунівській околиці. За ним скрадалась тінь, що згодом обернулась на гітлерівського офіцера, котрий тримав смертовбивчу зброю в руках. Тепер я знаю, що то скрадався назирці самодіяльний артист, розігруючи живу сцену в манері методу рухомого театру. Але ж тоді я не здогадувався про такі таємниці, та й ніхто не здогадався б на моєму місці. Отож і зрадів, коли застугоніла ніч, почулось хоркання коней, дзенькнули вуздечки, заспівали шаблі, защебетали зведені курки кремінних пістолів, – і козаки, що виринули з мороку ночі, забрали з собою гітлерівського офіцера, й старший куди пошлють вільно зміг сісти на авіалайнер, що звершував екстраординарний міжнародний рейс Яблунівка – аеропорт імені Джона Кеннеді.

Правду кажуть Яблунівці: бідні не тим, що нічого не мають, а бідні тим, що нічого не знають. Тепер я відчув себе багатим не тому, що багато прожив, а тому, що багато пережив. Еге ж, не кожному пощастило мимоволі зіграти в рухомому театрі, а мені не тільки пощастило, мені вдалось навіть порятувати свої голову та ноги, а міг же позбутись, міг!

Відчував, що скоро вже мала послатись дорога з Яблунівки на Київ, і серце занило...

А що Хома не йшов до мене, то я намислив піти до Хоми. Авжеж, знайшли б слова і для розмови, й для бесіди, й для балачки. Але, як то мовиться, щастя з нещастям в одних санях їздять: я передчував щастя побачити грибка маслючка, а звідував нещастя, не бачачи його. Бо варто мені ступити на обійстя, де височіє постамент під ясеном, як Мартоха казала, що Хома на фермі коло худоби. Варто поткнутись на ферму, як зоотехнік Невечеря чи хтось із доярок казав, що Хома в бібліотеці. В бібліотеці казали, що старший куди пошлють на засіданні правління колгоспу, де мовиться про сьогорічний врожай. На правлінні казали, що великий мандрівник дременув до буфетниці Насті. Буфетниця Настя казала, що той начебто поплуганився до Христі Борозенної подивитись на свого названого синочка Хомка Хомовича. Христя Борозенна казала, що слід грибка маслючка щойно прохолов, треба йти до Мартохи. А Мартоха казала...

Коло замикалось. Хома став такий швидкий, аж на ньому шкура говорила, такий верткий, що й з-під ступня викрутиться. Вже ось-ось, здавалося, зловлю його, наче рибину в каламутній воді, а він в’юном вислизав із-поміж пальців. А я ж у Яблунівці теж став хитрий як чорт, дурний як ворона, впертий як свиня, отож і ганявся за ним, отож і наврипився спіймати. Але ж і Хома такий, що хоче з лавки впасти й тіла не забить, він, може, й кудкудаче десь на чужому городі, зате на своєму несеться. Зрозумів, що хочу щось вивідати в нього про Америку, а раз вивідати, то наче вкрасти й не повернути. А не для того, може, старший куди пошлють добивався аж за океан, щоб потім його вдома обкрадали, навіть якщо ті злодії – ох і великі цабе, навіть не з Яблунівки, а з самого Києва!

І коли Хома став ховатись від мене зі своїми розповідями про Америку (адже я знав так мало про його перебування за океаном, адже я так багато не знав про походеньки грибка маслючка на далекому континенті!), то мимоволі я й справді відчув себе злодієм, якого повсюдно чути, отим, хто догадавсь – і вареники в шапку. Почувавсь хватом, що зцибрив і вдає, наче не він. Бо хіба не з такою метою вибирався колись із Києва до Яблунівки? Не з метою пізнати подільську Яблунівку та знаменитого позиченого чоловіка в рідному селі? Бо здавалось, наче то грибок маслючок украв у мене отой роман, який став усепланетним бестселером, заживши розголосу і в позаземних цивілізаціях, а заодно вкрав усепланетну і галактичну славу!

Раніше, коли їхав до Хоми, то здавалось, наче він обікрав мене.

Тепер, коли мав їхати з Яблунівки, почало здаватись, наче то я обікрав Хому.

І я змусив себе схаменутись, не бігати слідом за грибком маслючком: на чуже пшінце укріпцю не приставляй, чуже добро – чужі й сльози. Хай і для Хоми щось дістанеться із тих вражень, що привіз додому з-за океану, хай зостаються на хазяйстві. А то й справді, де це видано, щоб у чоловіка геть-чисто все забрати?.. Щоб перестати гасати слідом за грибком маслючком, який скрізь моторно тікав од мене, я став зумисне розпікати в собі сором за неблагочинні вчинки. Батожив своє сумління заповідями: не руш чужого, не бери, де не поклав, чуже переступи, та не займи. Й до того добатожився й досамобичувався, що ходив скрізь червоний, мов рак печений, що палахкотів серед люду, мов іскра, що інколи здавалось, наче провалився крізь землю по коліна, а то до пояса, а то з головою гулькнув у безодню розверсту. Ось що таке сором, коли щось зумисне вкрадеш, а потім зумисне і каєшся!

Бо чом не покаятись, коли Хома нарешті оцінив тебе так, як того пана, що в соломі спить і зубами ськається!

Наче сказав, що ти хоч великого роду, та песького ходу, що пошився ти в пеську шкуру. Отож, коли ти такий добрий, як собака вві сні, не хочу з тобою знатись.

Чи переживу я коли таку соромоту? Попався, коли чужим потом грівся, коли чужими пирогами та хотів своє горе поминать... Але ж, не зазнавши горя, не знатимеш і радості! Хто це сказав? Моя соромота?.. Терпи горе – добро буде! Те знову під’юджує моя соромота?

Лишенько, що тільки коїлось і коїться в Яблунівці з моїм сумлінням і моєю совістю! Невже такі прикрощі близькі всім тим, хто береться за перо, хто прагне якщо не перевершити, то бодай дорівнятись до грибка маслючка, до старшого куди пошлють, до Хоми, що написав роман «Позичений чоловік»?

Вся Яблунівка знала, бачила, чула, що я бігав за Хомою, а грибок маслючок тікав.

І чи то ввижалось, чи насправді так відбувалось... Могло ввижатись, а могло й відбуватись, бо хоч слідчі органи району й зайнялись ділом рухомого живопису і рухомого театру, бородань перебував на волі. Перебуваючи на волі, він міг зробити ще одну відчайдушну спробу довести життєздатність свого мистецтва, щоб реабілітувати себе в очах громадськості, потерпілих од його мистецтва громадян, а також начальника районної міліції самого товариша Венеційського.

Пригадуєте, колись щойно по своєму приїзді у Яблунівку я потрапив на засідання правління колгоспу, де мовилось про нові звичаї та обряди, гідні нашого способу життя?

Щороку проводити День сміху під гучні аплодисменти запропонував тоді старший куди пошлють. І, либонь, запропонував не без підказки бороданя, з котрим уже тоді злигався.