Пролунали аплодисменти. Найлункіше ляскав у долоні Хома Прищепа, стоячи на сцені поряд із головою колгоспу. Долоні його ляскали, мов молот об ковадло, й здавалось, що Хома своїм лясканням тягне перший голос, а всі вторять, що він соліст, а то хор підляскувачів. Оченята ж у старшого куди пошлють були такі хитренькі, як двоє лисеняток, що й хвостами понакривались, а губи цвіли на обличчі, як млинець у маслі. Дивлячись на Хому, яблунівський люд так дружно вдарив у долоні, що звуки молота й відзвуки ковадла вже ледь-ледь чулись, та й реготи сипонули такі повсюдно, мов сліпий дощ із весняної хмари. А що за якусь хвилину лукавий Хома зумів надати своїм очам зовсім іншого виразу (тепер вони, поважчавши й пострашнішавши, скидались на двох розкуйовджених сов, які хоча й сплять, а все ж таки курей бачать), а губи вже не здавались млинцем у пахучому маслі (тепер нагадували рум’яну цілушечку хліба), то яблунівський люд ляснув у долоні з такою запопадливістю й громом, наче раптом у залі по цинковій блясі бігла сотня урвителів, озутих у залізні чоботи, а за ними гналася сотня охоронців порядку, закутих у залізні лати й озутих у кам’яні шкарбани.

А що голова колгоспу Дим не розумів причини реготу (він, як і Хома, стояв обличчям до громади), то дедалі більше тетерів на виду й скидався на того, хто пошився в дурники і їсть бублики, вже об’їв кругом і вкрай здивований, що всередині нема нічогісінько.

Хитрий і лукавий Хома, б’ючи молотом правої руки об ковадло руки лівої, тим часом правому своєму оку зумів надати розуму такого великого, мовби в кобилячої голови, а оку лівому ще більшого – начебто розуму голови курячої. На таку маніпуляцію яблунівський люд став не те що сміятись чи реготати, а вибухом колективного гомеричного реготу вибухнув. Дехто плакав зо сміху, витираючи сльози, дехто гикав, бо напала гикавка, а дехто корчився, бо напосілись кольки.

Коли Хома Прищепа зійшов зі сцени, всі встали. Сказавши, що всі встали, автор, безумовно, погрішив проти істини, бо звестися змогли не всі. Декого так розібрав сміх, що ноги віднялися, відмовившися служити, й такий яблунівець чи Яблунівка марно силкувались відірватись од стільця.

Аплодували й реготали доти, аж поки постать грибка маслючка зникла за порогом.

Фойє Будинку культури в Яблунівці швидше скидалось на майстерню художника де-небудь у Києві на так званій дачі Кульженка, котра, можливо, для столичних майстрів пензля важить не менше, ніж Монпарнас у Парижі важить для Франції і для всього світу. Цікавих туристів, що побували на Монпарнасі, розглядаючи цю неповторну майстерню просто неба, набереться багато, бо що ж то за турист, котрий був на Єлисейських полях, в резиденції ЮНЕСКО, в Луврі, в Музеї сучасного мистецтва, в соборі Паризької богоматері, в Опері і т. д., – і раптом не побував на Монпарнасі! Отож для тисяч і тисяч туристів це рядова подія, та автор тим і відрізняється від цих незчисленних тисяч і тисяч, що, відвідавши свого часу Мекку сучасних художників (даруйте велеречиву манеру висловлюватись), він пізніше мав щастя і втіху відвідувати фойє Будинку культури у Яблунівці впродовж кількох місяців. Говориться про це з великою гордістю тому, що інтуїція і обізнаність із мистецькими надбаннями всіх епох підказують: у майбутньому слава Яблунівки, як новітньої Мекки новітніх художників, здатна перевершити й затьмарити віками примножувану славу Монпарнаса.

За розмірами фойє нагадувало залізничний вокзал у Києві. Тут поставлено дерев’яні столи й тапчани, на яких розкладено рами й підрамники. Під ногами валялися якісь ескізи, замальовки. Там і сям стояли бляшані банки з фарбами та білилами – такі банки з такими фарбами та білилами продаються в господарських магазинах. Стеля вгорі вражала своєю неторканою білиною – це був безмежний оперативний простір для митця з неймовірно буйною фантазією. Частина стіни ліворуч приваблювала зір завершеним пейзажем. Приглянувшись уважніше, я впізнав отой порослий розквітлими дикими яблунями та грушами луг за Яблунівкою, де був заарканений ординцями, а потім визволений із полону козаками. Картина так точно передавала справжню конкретику, що я відчув мимовільний острах... немов ось-ось вирине зграя чужинців, почується хрипіння коней і рик людських горлянок, тупотіння копит і посвист шовкового аркана, що змією обів’ється довкола шиї. Звісно, кого міх налякає, тому й торба не дасть спати, але раптом цей реалістичний пейзаж через призму моїх споминів видався не таким і реалістичним, а прибрав непевного, містичного колориту... Все на картині видавалося надміру живим, надміру справжнім: кожна травинка вражала соковитою зеленню, квітки пахтіли барвами, якась пташка начебто й не застигла на місці, а таки летіла, й повітря дихало весняною урочистою легкістю.

Раз і вдруге оглянувшись на рукотворний цей пейзаж, я став відступати в глибину фойє, коли зненацька спинився, почувши за спиною шепіт притишений, палкий. Обернувся – на високих дерев’яних козлах було розвішано транспаранти, почеплено матерію під гасла, білів перкаль, висіли зелені стрічки. З усього цього барвистого промтоварного виру виглядала дівоча голова.

Голова здавалась пришпиленою до кумачу та до перкалю, як буває пришпилена квітка чи бант.

Виразисті й круглі, як старовинні срібні монети, її очі мерехтіли живим сріблом, світилися багатоярусним полярним сяйвом. А над полярним сяйвом очей, на холодній крижаній безодні небес, якими тієї миті привиділось її чоло, брови завмерли в незбагненному таїнстві польоту. Я вже хотів мовчки відступити від цієї дивної дівочої голови, як іще недавно відступив од мальованого краєвиду, як вуста її розімкнулись. Із трагічного зламу вуст, із їхнього болісного тріпотіння, що нагадувало тріпотіння пелюсток маку, зродилися слова:

– Любов – це весняний вітер, од якого починають брунькувати серця, як брунькує молода верба в яблун:в- ському лузі. Любов – це біла надія проліска, що зріс на лісовій галяві в промінні ранкової зорі...

Пристрасним рухом огорнутих крамом рук вона зняла зі своєї постаті хвилі червоного, білого та зеленого краму – й постала переді мною в червоних чобітках на високих підборах, у плахті, у вишитій сорочці. В туго викладеному її русявому волоссі дамаською крицею ледь-ледь синіла шовкова стрічка.

– Серце моє жде любові не одне століття й не одне тисячоліття. Я вічна жінка, народжена землею для вічного чекання і сподівання, для вічної віри, яка завдає найсолодшої муки.

Голос її грудний бринів із драматичною силою, очі світились великою тугою, – і ця дівчина все ще видавалась несправжньою. Такою, як і чимало іншого, з чим я уже встиг зіткнутись у Яблунівці. Тільки на казковій землі і міг зрости Хома Прищепа, й могла вибуяти гомерівська його земна сила, свіфтівська могутність духу, раблезіанське життєлюбство!

– О, незнайомцю, візьми серце моє, бо серце моє – це подарунок вічності. Це скіфська золота ваза, що завжди зберігається в такому прекрасному кургані, яким є кожна жінка.

Граційним рухом простягла перед собою ліву руку – руку від серця, і я з острахом подивився на її тендітну долоню, помережану химерним плетивом борозенок. Дивився так, наче й справді мав побачити на дівочій долоні живе серце, пульсуюче, закривавлене, що дихає жаром. Долоня безнадійно затріпотіла, як зів'ялий листочок, і полетіла до подолу плахти теж, як листочок.

– Ти не той, хто вічністю свого почуття віддячить на вічність мого почуття. Моє життя в цьому минущому космосі, що називається землею, складається з самих розчарувань. Від одного розчарування до іншого я йду в польовому вінку надії і страждань, у терновому вінку втіхи і горя.