– Еге ж, Мартохо, лукавому суком випре.

Й тут рідна жінка Мартоха ляснула себе по тім’ю, наче ґедзя била, й каже:

– Хіба ж не шкода моєї краси, що розум втратила? Шкода! А винувата ота чорна хмара, схожа на промтоварну лавку, що навезла нам безплатних товарів. Та за тими товарами поставали в нас цвілі голови, аж побачились нам лопатки в горосі!.. Де ж ти, Хомо, валандався все-таки, де вештався, коли тебе не викрадали? – І, сповнюючись підозрою, стала підступати й наступати, а Хома перед нею від припічка хатнього до скрині задкувати. – А часом не так у нас: узвар – на базар, а кутя – на покутя? Поглянь на себе, Хомо! Такого, як ти, діда треба бити до обіду, а після обіду знову братися за діда!

– Що з тобою, Мартохо! – боронився руками, наче від кусливої оси. – Отямся і схаменись!

– Чи не знайшов часом собі десь шльондру та не сів із нею на колоді поговорить о погоді? Де ж це тебе поштували тим чаєм, яким ворота підпирають?

– Мартохо, отямся і схаменись! Та мені вже треба казати так: стривай, діду, не вмирай, киселику дожидай!

– А твоя французька горлодерка? – Мартоха як мокрим рядном накрила. – В тебе, Хомо, в усякому ділі так: аби зуби, а хліб знайдеться.

При згадці про французьку горлодерку Хома Прищепа, якому ось щойно прялась ниточка до клубочка, наче помолодшав: щоки посвіжішали й полисніли, очі полум’ям молодості війнули.

– О, бач, як йому сподобалось про французьку горлодерку! Значить, не брешу!

При другій згадці про французьку горлодерку ще дужче помолодшав на виду – о, до такого чоловіка, здавалось, ніколи не прийде сім баб і не скаже сім рад, о, такий завжди здужатиме скіпку підняти, о, такий і до смерті своєї ніколи не вмре!

А Мартоха, подивована всіма тими одмінами, що відбувалися з Хомою, скрикнула вражено:

– То значить, тобі та французька горлодерка така дорога, як хворому тілу болячка?

При третій згадці про знамениту французьку горлодерку Хома Прищепа став іще молодший, ніж був досі молодий, – о, такий своїм світом не стане калатати, о, такий від хати ще далеко зможе пошкандибати, о, такому буде три дні до смерті – й він ніколи не доживе!

Й так стало Мартосі шкода саму себе на світі цьому білому, що заголосила:

– Дивися, Хомо, бо хоч у мене скоро старість то старість, але без віжок не вдержиш! Як сяду поміж молодими, то теж помолодшаю і згадаю свій дівич-вечір. По-доброму та по-чесному зізнайся, де ходив, де пропадав, що у хаті не бував.

– А повіриш? – узяв Хому жаль за рясні Мартошині сльози.

– Як ловко лжу зложиш, то повірю, – схлипуючи, пообіцяла рідна жінка.

– Та якби ж не оці почитальники, а то розвелось, наче опеньків після майського дощу у вишняку.

– Які почитальники? – поспитала Мартоха, й очі її бігали, як приданка на весіллі.

– Та шанувальники, які ото гасають біля мене, як опарені, скачуть, як дідьки на прив’язі. Обридли, Мартохо, гірше печеної редьки, гірше вовчого смаленого хвоста. Оті, значить, що книжку мою по світах читають. Читаєте – читайте, але ж чого по всяких читацьких конференціях смикати мене й розсмикувати по частинах? Навіщо від роботи на фермі відривати? Позбираються десь у бібліотеці – і дивляться, як богомільні баби на попа чи як коти на мишу. Стид і страм, бо кожне слово моє ловлять, записують, фотографують, у почесні піонери приймають, шановним громадянином якогось міста чи села величають. Ото н них ласка солодкі реп’яхи за пазуху класти. Ото в них уміння в душу влитись, а в серце залазити. Ото в них звичка у вічі як лиси, а позаочі як біси. Хіба не надокучить, Мартохо? Ну, написав колись геніальну книжку – з ким не буває, то вже хіба слід так зі мною панькатись? От я став і відбиватись від почитальників та шанувальників. А хіба відіб’єшся, коли для них усе нехай буде гречка, коли ти їм про коня, а вони тобі верзуть про вола, коли ти їм «отче наш», а вони тобі «од лукавого»... Ну й силоміць, ну й примусом!

– Силоміць? Примусом? – усе ще не вірила Мартоха, сидячи на ліжку, як печериця. Очі її вже не бігали, мов приданка по весіллі, зморились трохи. – А хіба ти сімнадцятка, Хомо, що тебе живосилом у машину посадили? Як слово твоє не допомогло, то києм дошкулив би!

– Ой, Мартохо! – якось так чудно стенув плечем Хома, по-дівочому стенув, не по-чоловічому. – Хіба ти не знаєш такого: як захоче – так на гору скоче, а не захоче – як рак лізе?.. То, може, не дуже й кортіло мені дошкулити їм словом чи києм.

– Як то не кортіло? – Очі її вже не тримались підлоб’я, мов воші кожуха, а спритно полізли на лоба. – А хіба воно тобі не так потрібне, як дзюра в мості?

– Слава, Мартохо, річ хитра: і хочеться, і колеться.

– Значить, я не хочу, а ви мене буцім просіть? – стала здогадуватись Мартоха.

– Ага, вдома боюся, а в поле не хочу.

– Коли ж ти, Хомо, таким хитрим хватом став, що ховаєшся в закапелку, а хвостика й видко?

– Ось повір, Мартохо, що й сам не відаю. Либонь, винувата слава моя, що кортить величатись, як свиня в дощ, кортить надутись, мов шкураток на огні. Сам себе хаменаю, щоб не розминався зі своєю головою, щоб прикупив ума на базарі, коли свого розгубив, а що? Слава однаково на манівець веде, ось мимоволі й надимаюсь, як легке в горшку, ось і ламаюсь на макарони. Хвороба, від якої ліків нема, – ось що таке слава. Хочеться бути отією козою, яка здається вища на горі, ніж корова в полі. Як говорили колись у Яблунівці? Хочеться бути не звичайною свинею, а поповою.

– Значить, ти тепер і є ота коза на горі, а не корова в долині? Ота попова свиня?..

– Е-е, не кажи, Мартохо, не кажи! – хитро заперечив Хома. – А може, я й справді зловив зайця за хвіст, звідки ти знаєш? Поки що зірок із неба не знімаю, а там і зніматиму!

Й Хома Прищепа поніс у хатній музей свого імені отой клапоть «Мессаджеро» чи «Оррор».

– Стій, – закричала Мартоха, зриваючись із ліжка й кидаючись так за чоловіком огнисто, як блискавка в небі. – Раніше я тебе шанувала, музей твій по ниточці збираючи, а тепер ти сам себе величаєш, зорі лічиш, а того й не бачиш, що під носом мокро.

Хома хряснув дверима музею свого імені прямісінько перед носом рідної жінки Мартохи. Кури злякано позлітали з драбини коло бовдура, тікаючи надвір.

– Одчини! – кричала. – Занапастився ти, Хомо, вже став такий, що поки зайця вб’єш, то вола з’їси!

– Аби музей розорила? – долинуло з-за дверей, обшпугованих залізними штабами.

– І розорю, коли ти ума позбувся. Щоб у музеї твій дух і не пах!

– Хочеш у газети потрапити? Чи в кіно? У скандальну хроніку?.. Вони весь час знімають із супутника. Хіба не зняли мене, коли силоміць саджали оті, щоб на читацьку конференцію везти в сусідній район? Піди лишень і подивись на небо!

Мартоха, якій у цю хвилю копиця сіна могла показатися за сім вовків, проворно подалась надвір, поглянула в небо над Яблунівкою – ніде нічогісінько й нікогісінько. Хіба що горобці та ворони літають, але хіба можуть чужинецькі супутники так замаскуватись, га? Правду кажучи, Мартоха зараз і зграї супутників не злякалася б, хай знімають, хай прославляють на весь світ! А стало їй просто шкода Хому, який ото замкнувся в своєму музеї, замість того, щоб жити в мирі та злагоді зі своєю рідною жінкою, ділячи з нею радість і злигодні.

– Одчинись, Хомо, – покликала з сіней, – бо не таке ти гречане, щоб аж репатись. Нехай книш, аби не паляниця, нехай твого батька журавлі, а мого чаплі!

Автор цих рядків не шахрай, щоб махлювати картами в грі, він не вміє ні пересмикувати, ні грати крапленими. Проте, ведучи свою розповідь про Яблунівку та про Хому Прищепу, йому так і кортить пересмикувати деякими епізодами, міняючи їхню послідовність у часі. Цим шахрайським прийомом автор намагається досягнути певного ефекту, а чи досягнуто цього певного ефекту – судити не йому.