– Стривайте, – спробував я повернути його до тями. – З худобою таке трапляється. То набряк вимені, то гангрена, то опік, то фурункульоз, Чи інші хвороби – запалення глотки, закупорка стравоходу, параліч, спазми, розширення сичуга. Живе не може не хворіти. Звісно, бойня – не закономірний фінал для кожного прототипа мистецького твору, але ж у даному разі йдеться про такого прототипа, як корова... – При цих моїх словах із грудей художника вирвався стогін, що нагадував віддалений клекіт вулканічної лави. – Крім того, для яблунівських колгоспників ця корова назавжди зостанеться здоровою й ситою, здатною доїтись і доїтись... У пам’яті яблунівців корова зостанеться такою, якою ви увічнили її на стіні у фойє.

– Ви так нічогісінько й не втямили в ідеї мого рухомого живопису, – зітхнув бородань.

– Дещо все-таки збагнув, – скромно похвалився я.

– Нічогісінько! – прохрипів розпачливо. – Основоположні тези мого рухомого живопису обговорювались на засіданні правління колгоспу «Барвінок» і дістали одноголосне схвалення.

– Щиро поздоровляю з успіхом!

– Усі згодились, що ідеї рухомого живопису спричиняться до поліпшення економічних показників господарства, до росту добробуту трудящих... Але хто ж міг подумати, що ця корова захворіє на мастит, що згодом її доведеться відправляти на бойню! Ви ж бо знаєте голову колгоспу товариша Дима? Так от, Дим прийшов сюди і сказав, що в фойє Будинку культури не можна пропагувати образ корови, яка перестала доїтись і яку вибракували з череди, відправивши на бойню. Мовляв, коли пропагувати образ такої корови – це з господарського погляду неправильно, спричиниться до падіння показників не тільки на фермі, а й по інших галузях. Мовляв, звеличення образу вибракуваної корови в корені суперечить найголовнішим принципам мого рухомого живопису.

– І ви згодилися з головою колгоспу?

– Не згодитися з головою – значить, стати відступником од своїх власних ідей. Адже вибракувана корова не дасть ефекту ні в господарстві, пі в мистецтві, а правда мистецтва має відповідати правді господарства. Той, хто порушує цю заповідь, свідомо применшує економічно-господарські функції мистецтва.

– Як же ви тепер маєте виходити з цього парадоксального становища? – розгублено запитав я.

– Геть сентименти й розчуленість, тільки раціоналізм і прагматизм, оперті на найновіші формальні пошуки й високу ідейність! – вигукнув бородань. І вказівним перстом тицьнув на стіну: – Оцю корову, що втратила ефективність, слід знищити, а замість неї намалювати іншу – таку, що справно доїться. Таку, яка здатна буде зійти з картини й пастись у лузі, доїтись, допомагатиме виконувати й перевиконувати плани.

– Я все глибше осягаю специфіку рухомого живопису, якому притаманні драматизм і трагедійність...

– Еге ж, мастит – чим не драматизм, а шкуродерня – чим не трагедійність! Навіть профан відчує різницю між трагедійністю античною і трагедійністю рухомого живопису, який цілком підпорядкований народногосподарським планам, задоволенню запитів трудящих. – Бородань звівся з підлоги, де горбився поруйнованою розпачем купою брухту, до нього повернулась дещиця волі й завзяття. Звичним рухом вказівного перста тицьнув на велику картину ліворуч, де намальовано було пшеничну ниву за селом. – Забраковано...

– Забраковано? Але чому? Видно, що земля гарно зорана, кожен колосок – наче з золота щирого кутий!

– Голова колгоспу забракував учора. Сказав, що з такої ниви можна зібрати урожай пшениці сорок – сорок п’ять центнерів на гектар, а Яблунівка на своїх землях збере в цьому році по п’ятдесят центнерів. Отже, я відступив од правди дійсності, цим самим звівши наклеп на ентузіазм і трудові показники колгоспників «Барвінка». Крім того, він сказав, начебто я намалював пшеницю сорту «миронівська-22», а таку в Яблунівці ніколи не сіяли, а сіяли й сіють «миронівську-29», яка дає більші врожаї.

– Доведеться вам пересівати, себто перемальовувати? – співчутливо поцікавився, вгадуючи відповідь наперед.

– Цього потребують закони мистецтва, основоположником якого я став отут, у благословенній Яблунівці.

Бородань підвів мене до комбайна, що в натуральну свою величину красувався на стіні. Це був комбайн «Нива», який із недавніх пір тріумфально збирав урожай по радгоспах та колгоспах. Рука вправного митця відчувалась у тій скрупульозній точності, з якою вималювано кожнісінький агрегат і деталь, хай то кабіна чи шнек, плаваючий транспортер чи мотовило, барабан чи натяжні ремені варіатора приводу барабана, верхнє і нижнє решета, грохот і соломотряс, ведучі колеса і гальма, двигуни й гідравлічна система.

Радіти й тішитися слід, дивлячись на таку могутню техніку, якою держава оснащає сільське господарство, проте обличчя бороданя зоставалось похмуре, а зморшки на чолі брижились – як в’юни взимку, коли відмерзають і оживають. Голосом порожнісіньким, як післявоєнний колгоспний трудодень, художник мовив:

– І це чудо техніки теж слід перемалювати, бо голова колгоспу розцінив як невдачу. О, він виявився більшим прихильником і тлумачем ідей рухомого живопису, ніж я сподівався!

– Але в чому річ? Комбайн – як лялечка, наче щойно зійшов із заводського конвейєра! Ви домоглися безсумнівного ефекту – цей комбайн здатен зійти зі стіни, щоб збирати урожай на полі.

– Вашими вустами та мед би пити, – криво всміхнувся той. – Ось пригляньтесь до мотовила...

І, наче кваліфікований механік із колгоспної ремонтної майстерні, бородань заходився показувати пальцем кожнісіньку деталь, з яких складалось мотовило і які з бухгалтерською педантичністю відтворено на стіні. Терміни вимовляв зі смаком, натхненно, і кожен термін звучав у його мові, як нотний знак у патетичній ораторії. Кронштейни, шайби, палець, напівпідшипники, повзуни, щиток, захисний диск, хрестовини, захисна пластина, центральна труба, промені з отворами, шпренгель, лопать, граблина, розпірна планка, тяга, зірочка з запобіжною муфтою, вісь, обойма ексцентрика, кривошип... З такою ніжністю, напевне, ще можна було б називати імена коханих чи дітей.

– Ви – геній мотовила! – злетіло з мого язика.

– Якби ж то!..

– Ні, ви таки справді геній мотовила, – щиро наполягав я, вражений обізнаністю художника.

– Якби я й справді вродився генієм мотовила, то голова колгоспу не забракував би цього шедевра. Хоч і як трудно було впоратися з копнувачем, проте я впорався. Погляньте, як вдало я відтворив бокові ферми, підкіс, передній пояс, куліси, хомут, задній клапан, катафот, днище, защіпку... Жоден спец не знайшов би недоліків, навіть якби під лупою чи мікроскопом узявся вивчати. Усе – за технічними рекламаціями, все відповідає стандарту. А от із мотовилом діла мої кепські. Голова колгоспу Дим сказав, що на такому комбайні не збереш ні грама зерна, що цей комбайн – ганьба мого рухомого живопису, і такі невдачі взагалі можуть поставити хрест на рухомому живописі.

– Але чому, чому? – запитував я розгублено, несподівано збиваючись на істеричний тон. – Таке досконале мотовило, яке відтворили ви, навряд чи могло зійти з заводського конвейєра.

– І ви знаєте, Дим, либонь, правий, він не перебільшує, – зізнався художник, і в очах його блиснули іскринки сліз, що кольором нагадали цвинтарний серебрин. – Бачте,

я не дотримався пропорцій. По-перше, моє мотовило взагалі вийшло трохи менше, ніж його випускають на комбайновому заводі. По-друге, відрегулювати моє мотовило неможливо, бо в моєму плаваючому транспортері – ось придивіться лишень, ледь-ледь видно! – центруюча втулка не відповідає ГОСТу. По-третє, ланцюжок транспортера закріплено так, що він не може рухатись. По-четверте, кронштейн також не досконалий у технічному відношенні... Правду сказав Дим, що комбайн із таким мотовилом – повнісінька моя творча невдача, що він може знаменувати початок занепаду такого творчого методу, як рухомий живопис.

– Абстрактне мистецтво, кубізм, поп-арт, конкретне мистецтво бліднуть перед жанром, який ви утверджуєте своїм генієм на терені Яблунівки. Але ж попереду вас чекають не тільки успіхи...