От і вся оказія, от і весь інцидент. Повторюємо, що в цій найпростішій версії бракує фантазії, без якої яблунівський люд не обходиться ні тоді, коли оре й засіває землю, коли кохається й народжує дітей, ні тоді, коли сходиться на загальні збори, щоб поміркувати над новими традиціями Яблунівки, наприклад – Днем сміху...

В інших версіях є політ фантазії – де чаїний політ, де журавлиний, де лебединий, і наявність фантазії підтверджує, що могли народитись вони тільки в Яблунівці.

Начебто зовсім не дільничний міліціонер із понятими навідувався до Вівді Оберемок! А з обласного витверезника (охорона заґавилась чи теж не в міру перепилась) перед досвітком вирвалась група напередодні затриманих алкоголіків. А що в місті забігайлівки й гастрономи ще не скоро мали відкритись, а що спраглі душі волали похмелитись, то група алкоголіків рвонула аж в Яблунівку до знаменитої на всю область самогонниці Вівді Оберемок. Бігли вони, як мовиться, по долинах, горах і узгір’ях, у пургу, у дощ і в мокрий сніг, а де й по-пластунському пересувались, а де й навколішки, а де й без задніх ніг. Домчавши до Яблунівки обітованої, вони в жадобі невситимій не тільки спожили всі запаси самограю, а й вихлебтали ще не переброджену закваску, а й самогонний апарат розтрощили на закуску.

А з цією версією, про яку йтиметься нижче, могли б виступити дідок Гапличок чи дідок Бенеря, бо обидва, будучи вже на пенсії, мали багатенько часу для всяких версій. Проте старі так зістарілись, що їм уже бракувало як фізичної, так і розумової сили на створення всяких самобутніх чуток, якими вони могли б зажити слави в Яблунівці. Отож, нам доводиться знову звернутись до творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, то більше, що творчий геній цвинтарного сторожа не тільки має вдосталь часу для свого невсипущого розквіту, а й подеколи сам силоміць намагається нав’язати свої домисли та міркування авторові.

Завжди похмурий, мов горобина ніч, раптом дядько Опанас повеселішав чорною дошкою свого лиця, хоч, здавалося б, чого цвинтарному сторожеві радіти? Але ж ліве око немов насміхалося з правого ока, як отой горох насміхався з квасолі, не відаючи, що розмокне – то й сам лопне. А праве око підсміювалося з лівого, як отой кулик із болота, аж поки сам у болото заліз. І ще ж верхня губа в дядька Опанаса насміхалася з нижньої, як насміхався горщик з котла, а обидва чорні дотла. Еге ж, і чого б то цвинтарному сторожеві так тішитись?

– І все неправда, – бубонів дядько Опанас десь коло крамниці, – отому-то в брехні язик поламається.

– Це така правда, як на Поділлю хліб по кіллю, а ковбасами хліб загороджений, – бубонів цвинтарний сторож посеред дитячого гурту, що валом валив зі школи.

– Це така правда, як пси траву їдять, – мимрив на автобусній зупинці серед пасажирів. – А я знаю, як мухи коня з’їли, а вовк помагав!

Ми здибалися з дядьком Опанасом саме на автобусній зупинці – я повернувся в Яблунівку від районного стоматолога, куди мене водив зубний біль. Цвинтарний сторож якийсь час ішов назирці за мною, а потім крикнув, наче гарапником по мокрій траві ляснув:

– А я все знаю!.. Знаю, бо бачив отих сім вовків – і всі білі.

І несподівано моторно, мовби пущене з руки велосипедне колесо, підкотився впритул.

– І зовсім не міліція була з обшуком у Вівді Оберемок. А навідувались оті!..

– Хто? – Очі в цвинтарного сторожа скидались на два сейфи з електронним секретним замком, які нікому не відкриють своїх таємниць. – А хто ж саме, дядьку Опанасе?

– По світах уже нафти нема, поменшало, правда?

– Але ж де нафта, а де Яблунівка з Вівдею Оберемок!.. Хто навідувався?

– Оті, що нафту їм треба.

– Свят-свят, дядьку Опанасе, перехрестіться!

– Аж по світах уже переходять із бензину на спирт, правда? Скоро машини жертимуть спирт замість бензину. Все переганятимуть на алкоголь. Грузовики, автобуси, літаки – всі заправлятимуть алкоголем. Спиртом чи горілкою, вином чи коньяком. Уже такі мотори є!

– Ну є, ну шукають вчені, – мусив згодитись я, пригадавши всякі курйозні й серйозні повідомлення в пресі. – З тростини теж виготовляють спирт, яким хочуть годувати дизельні двигуни...

– Ось я й кажу! – зрадів цвинтарний сторож. – Замість нафти та бензину – спирт! І самогон! Із меляси, з картоплі, з буряків, із цукру, із зерна, із яблук, із вишень, із винограду!

– Якщо стільки напоїв машинам, то машини їздитимуть п’яні, мов чопи. Будуть потрібні для них не тільки гаражі чи автопарки, а й забігайлівки та витверезники. – Мені згадалось недавнє видіння американської машинної цивілізації, і я додав:–А й кафе, ресторани!.. Там вони питимуть коктейлі чи вишнівку, віскі з содовою, чачу, цуйку, ракію...

– Як треба, то не тільки гаражі, а й витверезники будуть! – запевнив цвинтарний сторож.

– Але ж стривайте, дядьку Опанасе!.. Хто навідувався до Вівді Оберемок, як не міліція?

– Могли й перевдягнутись під міліцію оті, що немає нафти в них. Хіба не введуть в оману, коли вигоду мають на оці?.. Вівдю знають за її самогон і в районі, і в області, і в світі. Ось і прителіпалися зі світу на якихось своїх ракетах, щоб викрасти її секрети.

– Секрети? Навіщо?

– Бо коли нафта вся вичерпається, то навіть самогон стане стратегічним продуктом. Втямили? Тим більше такий продукт, який жене Вівдя Оберемок. – При згадці про той продукт, якого домагається їхня яблунівська самогонниця, в очах цвинтарного сторожа появились хмільні бісики, що наче бились між собою навкулачки. – Перша склянка б’є в живіт, немов бугай рогами, друга склянка стріляє в голову, немов гаубиця, а вже третя склянка валить чоловіка з копит! Отака страшна убойна сила! Та коли за цю страшну убойну силу кожен наш дядько знає, то хіба там не довідались? А довідались, то й навідались, а навідались, то й розвідались!

– Еге ж, енергетична криза здатна будь-яку аномалію спородити, – мусив згодитись я.

– Отож вони й викрали апарат у Вівді та її секрети, – цвинтарний сторож стелив словами, як листям. – Тепер їхні мотори не стоятимуть, навіть коли вся нафта вийде... Ой-ой, весь світ на лукавстві стоїть і на хитрощах, у кожного – лисячий хвіст, зате вовчі думки.

– То чому ж вони саму Вівдю не викрали? –спробував я ледь-ледь засумніватись.

– Зразу видно, що ви Обеременчиху не знаєте! З доброї волі своїх секретів нікому не розсекретить. Своїм не розсекретить, а що вже казати про тих, у кого завал із нафтою вийшов! То ж такі хитруни, що в очі світять, а позаочі б чоловіка з’їли, вони тіло обіймають, а душу виймають.

Ось яким чином, виявляється, світова енергетична криза торкнулась благословенної Яблунівки й позначилась на безхмарній долі сільської самогонниці Вівді Оберемок. У складній міжнародній ситуації її чортогонний продукт набрав стратегічного значення, що мав геополітичний масштаб. Принаймні так міркував цвинтарний сторож дядько Опанас, котрий, як пригадуєте, мріяв про радіофікацію кожної могили...

Ви, звичайно, ще не забули підозру, що в Яблунівці мимоволі я став жертвою канібальського експерименту ворожих розвідувальних служб? І не забули мій намір звернутись бодай до начальника районного відділення міліції товариша Венеційського, аби він допоміг розслідувати цю зловорожу акцію, коли було порушено не тільки суверенітет особистості, не тільки попрано права людини, а й використано для сліпої шпигунської діяльності? То чому ж, слушно спитаєте, автор і по нинішній день не поквапився до товариша Венеційського, чому він і досі огинається у селі, наче з п’ят йому проросло коріння і в такий вегетативний спосіб прив’язало до Яблунівки?