На дорозі показався «газик»-всюдихід, покритий вицвілим зеленим брезентом, забрьоханий, як і належить свідомому колгоспному трудівникові. За лобовим склом помітив коротко стрижену парубочу голову, солдатську сорочку захисного кольору, і, не вагаючись, підніс руку. Машина, зашурхотівши стертими шинами, загальмувала, дверцята з металевим брязкотом розчинились, і молоді солдати, що сиділи на двох бокових лавочках, спритно порозсувались, ділячись місцем зі мною.

– До району підвезіть, – укотре вже сьогодні повторив я.

– Підвеземо, – пообіцяли майже в один голос.

– Як вам служиться? – поспитав, радий, що перебуваю під їхнім надійним захистом.

– Навіть коли солдат спить, то служба йде, – прозвучало у відповідь.

– За дівчатами скучаєте?

– А вони за нами скучають, – почулося зі сміхом.

– Демобілізація скоро?

– А якщо навіть демобілізуємось, то зостанемось мобілізовані й призвані, – реготали.

Враз мені відібрало мову, як заціпило, та й не одному, либонь, мені тільки б заціпило, якби ще хтось опинився разом зі мною в машині. Приглянувшись, я помітив, що кожен із солдатів тримає в руках чималий клунок, обгорнутий як не матерчатою шворкою, то паперовим шпагатом. А з тих клунків прозирає де синій, а де червоний шовк козацькрго пояса, а там вишита сорочка, а там оксамитові шаровари. Та найчудніше – між солдатами стояв чималий чемодан, а в чемодані лежали дерев’яні та керамічні старовинні козацькі люльки, порохівниці, кисети, кинджали, якийсь каламар, штоф і напівштоф, шкіряна баклажка, висушена таракуца. А в кутку машини, зв’язані в один сніпок, видніли криві шаблі, а поряд, у другому сніпку, так само зв’язані старі козацькі списи та рушниці.

Майнув здогад: невже солдати роззброїли отой козацький загін, який невідомо де взявся в наш час і невідомо з чиєї примхи розгулював на волі?..

І я вмовк і вже не озивався до самісінького районного містечка. Бо, згодьтесь, надто багато пригод і багато потрясінь звалилося в один день. Я зійшов біля станції технічного обслуговування, а «газик»-всюдихід із солдатами та зі старовинним козацьким збіжжям покотив далі, сховався за районним Будинком культури і, здається, там і зупинився за рогом.

Стоячи під парканом, я дивився вслід, і події давніші та пригоди нинішнього дня в моїй свідомості стали вилаштовуватись в один ланцюжок, набирати характеру чіткої структури. Майнули неясні здогади, в які я поки що не міг повірити, а тому, либонь, рано говорити про них... Зітхнувши, я подався до свого знайомого на станцію технічного обслуговування, щоб якось зараяв із зіпсованою «Волгою», а думки все повертались до неправдоподібних сьогоднішніх пригод.

Опинившись нарешті в знахарчиній хаті, в цьому мальовничому барвистому квітнику, я зітхнув полегшено. Тут я немов одгородився від світу, замкнувся разом із своїми ваганнями, побоюваннями її сумнівами. Годилося б поміркувати над тим, що саме чекало мене в Яблунівці надалі, бо хід подій минулих обіцяв у майбутньому ще приголомшливіші події.

Вмостившись у ліжку й заклавши руки за потилицю, дивився в стелю, наче мальовані зодіаки квіток на стелі мали підказати відповідь. Як ізнагла відчув легке запаморочення, котре, здається, повинне передувати зубному болю, й аж застогнав од радості, коли зуби занили, й разом із ниттям спостиг мою голову зумер якийсь, дудніння, а з того зумера та дудніння вирізнялись чіткіші звуки, що спершу віддалено нагадували музику, а потім і справді обернулись на музику... Ложечки били по дерев’яних пластинках – це ритмічно й мелодійно говорив ксилофон; далі почувся м’якого тембру голос корнета; потім забриніли клавікорди... Мішанина звуків, якісь уривки пісень, удари гонга, обірвані музичні фрази... Величезний екскаватор залізною пащею вгризався в кам’яне вугілля, яке тут, либонь, добувалось відкритим способом; чорний спортсмен, потужно відштовхнувшись лівою ногою від тартанового покриття в легкоатлетичному манежі, став злітати над планкою у висоту, начебто аж карабкаючись у повітрі; через пісок пустелі повільно посувалась ящірка, а в небесах над нею майже непорушно застигла цятка хижого птаха...

І майже так само несподівано, як у всіх попередніх випадках, я побачив Хому!

Старший куди пошлють був похмурий, наче занедужав, наче там на одне вухо оглух, а на друге зовсім не чує, наче хвороба як не вморить його, то скривить. Може, скучав за Яблунівкою та за Мартохою, за ударною працею на тваринницькій фермі в колгоспі «Барвінок» чи якісь інші турботи сушили голову, бо виглядав Хома таки не торішнього літа.

Грибка маслючка супроводжував чоловік-циркуль. Так, чоловік-циркуль, удвічі вищий за Хому, котрий діставав головою чоловікові-циркулю лише до пояса. На довгих худих ногах, захованих у джинсах, стримів довгий худий тулуб, із якого тяглась довга худа шия, увінчана довгою худою головою. Говорячи, чоловік-циркуль показував плашки зубів, начебто позичених якщо не в крокодила, то принаймні в коня. Над верхньою губою росли вусики, що нагадували м’якеньке й лискуче хутро крота, знебарвлене у водні. Будучи альбіносом, чоловік-циркуль мав білі вії над очима ангорського кролика й біляве, немов синтетичне, волосся. Портрет його зостанеться незавершений, коли забути про вуха, які аж ніяк не давали забути про себе: невеличкі, мов листочки конюшини, вони здавались уміло прикріпленими протезами.

Хому й чоловіка-циркуля побачив я на гігантському свинарському комплексі, обладнаному, мабуть, не так за останнім словом техніки, як за словом техніки завтрашнього дня. Маса всяких механічних пристроїв мала забезпечувати безперервну подачу кормів та пійла, чистила гній і слала чисту підстилку, дбала про мікроклімат і температуру повітря.

Деякі секції свинарського комплексу витримані в тонах недозрілого лимона, деякі – стиглого апельсина, а ще інші своїми барвами нагадували гранатовий сік. Лунала музика скрипкового оркестру, мелодії ллялись тихі, заспокійливі, що в цю хвилину мали налаштовувати на лагідний післяполудневий сон.

Ну як тут було не подумати про те, що на своєму індивідуальному господарстві Хома давно випередив Америку, домагаючись за допомогою класичної музики все більших та більших надоїв молока від своєї породистої корови!

Але чому він зараз там, на американському свинарському комплексі, такий похмурий, наче не радий запозичити чужий передовий досвід, а заодно поділитися своїм?

Чоловік-циркуль показував і розказував, як автомат. Ось, будь ласка, кнури, у яких сперматогенез практично триває весь час, незалежно під піку чи пори року. Аби були при добрій силі, до їхнього раціону введено стільки-то амінокислот, стільки-то вітамінів, макроелементів і мікроелементів, стільки-то перетравного протеїну, лізину, метіоніну з цистином, триптофану, кальцію, фосфору, кухонної солі і каротину, стільки-то молочних відвійок, сколотин або молочної сироватки, стільки-то моркви, буряків, комбінованого силосу, картоплі, стільки-то ячменю, кукурудзяної дерті, пшеничних висівок, кормового люпину, шротів і макухи...

Перейшли до іншої секції, де утримувалися свиноматки великої білої породи, й чоловік-циркуль став розхвалювати їхню стать. Мовляв, уже в тримісячному віці свинки починають виявляти ознаки статевої заклопотаності! Проте дозрівають вони десь на дев’ятий-одинадцятий місяць, але, звісно, при повноцінній годівлі, у вентильованому приміщенні, при гарному освітленні, бо інакше затримуватиметься овуляція, знижуватиметься кількість дозрілих яйцеклітин...

Мабуть, не варто переповідати всі подробиці, якими незворушно сипав чоловік-циркуль, бо йдеться тут хоч і про завжди цікаві речі, та все ж таки ці речі стосуються свиней, а ці тварини ніколи не були предметом естетичного захоплення, як, приміром, коні. Тому-то свиням так мало й пощастило в світовій літературі, хоч, може, в житті їм пощастило більше, ніж тим самим коням. Адже багато порід коней приречено на вимирання, а свині розцвітають, і в майбутньому тому розквіту ніщо не загрожує. Так, навіть ніж-колій не годен винищити всіх свиней, хоч не відав і не відає улюбленішого життя, аніж колоти свиней.