– Сядеш і в позу мислителя, коли треба поміркувати над тим, чи вистачить комбікормів худобі і свиням. А чи опосідають голову думки про арабів, про долю палестинців... А як погарикаюся з жінкою, теж тікаю на п’єдестал. Стану і стою, наче бовван. А вона перегнівається, то приходить просити, щоб до хати йшов, бо вже вечір чи ніч надворі. То я не озиваюсь. Бо де це бачено, щоб пам’ятники говорили. Зголоднію, то Мартоха їсти винесе, а я до харчів і пучкою не торкнусь, бо який же це пам’ятник у світі їсть хліб із салом чи лемішку лигає? Я бував по всяких закордонах у війну, то не бачив. І в нашій країні не водиться. Ось узяти до прикладу Петра Першого в Ленінграді. Вже, кажуть, давненько стоїть над Невою, а й ріски в роті не мав, а кінь його ні вівса не бачив, ні води, хоч і річка близько. Отож і я на п’єдесталі такий, як усі пам’ятники на білому світі. Стовбичу, поки Мартоха переказиться і перегнівається, а тоді вже спускаюся на землю. На землі знову і їм, і п’ю, як усяка людина. Та й треба надолужити згаяне за той час, що сидів на п’єдесталі.

– А які, Хомо Хомовичу, є ще пози у вашому арсеналі?

Прищепа став жвавий, мовби чорт пугою вдарив, і лице його засвітилось ювілейним карбованцем. Підморгнув мені змовницьки:

– У моєму арсеналі їх багацько, як за копійку часнику. Тут що важить? Буває, важить настрій – у доброму можу стати в таку позу, що любо-дорого серцю, а в кепському – то й поза кепська, бо, може, мені тієї пози треба, як п’ятого колеса. Голодний чи ситий – теж залежить. Поки живий, то можу бути на п’єдесталі, як хочу: і прямо, і криво, і навколішки, і навлежачки. – Він пирснув сміхом, наче пшоном сипонув по блясі. – Недавно один із районної газети навідувався, просив стати на п’єдесталі в позу войовничого гуманіста нашого часу, щоб, значить, по очах можна було прочитати, що, може, мені з усякими людиноненависниками не по дорозі.

– Й ви стояли в позі войовничого гуманіста?

– Мусив стати, щоб той журналіст одчепився, бо він мені потрібен, як кобилі трясця... Поки правління бариться з пам’ятником, то повинен сам стояти, адже народ просить, а народ хіба можна не уважити? Я ж бо з народу вийшов, плоть од плоті його, хіба не видно?

Крекчучи, Хома Прищепа спустився з мурованого п’єдесталу. На землі уже не був такий монументальний, як недавно, – па землі він був весь земний.

– А настане та пора, – мовив із замріяною зажурою, – коли отак стану на цьому підмурівку – і вже ніколи не спущуся додолу, не подамся ні до Мартохи, ні до колгоспу, не візьмуся ні за вила на корівнику, ні за ложку в хаті... Стоятиму у віках!

– А вже зараз хочете бодай трохи постояти у віках?

– Кажу ж, не хочеться – зітхнув. – Та доля не обмине й не одцурається, почекаю.

Хома Прищепа, либонь, читав мою душу, як батюшка в церкві читає євангеліє, бо, лукаво стрельнувши очима, сказав:

– Та що це я ханьки мну, так наче діла немає? Добивалися ж, мабуть, не для того, щоб на живий пам’ятник надивитись. Ну й Хома – треться та мнеться, вибирається, мов за море стріляти... Прошу!

– Насамперед на вас подивитись кортить.

– Е-е, всі так балакають, а насправді... Прошу!

й проворно задрібцював попереду, а я вже слідком покотився, мов дурень з гори.

– Ласкаво прошу, – Хома Прищепа відчинив двері хліва, ступив через поріг. – Будьте гостем.

І нарешті побачив я знамениту породисту телицю, за яку рідна жінка Мартоха позичила свого чоловіка Хому яблунівській пройдисвітці Одарці Дармограїсі. Власне, в хліві стояла не телиця, а тілиста корова червоної масті з великими крученими рогами. Вим’я завбільшки з бідон мало підстилки не сягало. Корова, звісно ж, дивилась на мене очима покійного колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави – ось який вираз, виявляється, прибирали його очі після того, як покійник призволився пивцем до варених раків: очі його немов парували хмелем, немов диміли від щастя і втіхи, світились добротою і ласкою до всього сущого.

– Хіба за таку худібчину до самого чорта на роги не полізеш? – не так поспитав, як ствердив Хома. Й додав загадково: – Ой чук-брик! 3 рогом бик, а Хома із двома.

Коли очі звикли до сутінків у хліві, мені здалось, наче я потрапив зовсім не до хліва, а до хати. Авжеж, до хати! Над жолобом, до якого покладено зеленої паші, поблискувало велике дзеркало, стіни обклеєно картинами, в кутку темніє чорний полумисок репродуктора. Хазяїн, відчувши моє здивування, натиснув умикач біля дверей – і спалахнуло м’яке електричне світло.

– Ось дзеркало, еге? – пробелькотав чи то прохарамаркав мій язик.

– Ага, дзеркало, – підхопив Хома Прищепа. – Впливає на надої молока й на жирність.

– Дзеркало впливає?

– Ага! Корова – що молодиця, яка стає добріша, коли в дзеркалі своє лице побачить. І корова добрішає, помилувавшися своєю вродою. А на веселий настрій і доїться краще. Не думайте, що маю вас за того дурня, який на льоду ставить хату. – Він засміявся тихесенько, наче сіра мишка зашаруділа в соломі. – Тут один учений навідувався з київської академії. Видно, башковитий чоловік, не з отих, що знають свого батька лисого. То до чого додумалась його кебетлива голова? До того, щоб обходитись без паші! Без кормів і комбікормів!

– Ні як не второпаю... Значить, без буряків, без браги, без гички, без січки?..

– Без сіна, без вики, без вівсяної і гречаної соломи, без барди, без пійла, – підхопив Хома.

– А він спершу розжовував оте, що казав, чи говорив геть нежованим? – питаю. – Як би це він домагався молока без кормів? У світі іще такого не чувано.

– Раз казано, то вже чувано, – заперечив Хома. Й випалив, наче гранату кинув на ворога: – 3 допомогою дзеркал! Цілої системи дзеркал!

– Що ж це за дзеркальна система така, яка замінить для худоби жом, барду, силос?

– Значить, такі – Він палахкотів, неначе віхоть клоччя. – У корівнику скрізь дзеркала! На стінах і на стелі. Куди тільки худобина повернеться – скрізь бачить себе, з ранку й до вечора милується собою, ось у неї настрій такий, немов у молодої, що до загсу йде. А де настрій – там і молоко, а де молоко – там і надої, а де надої – там премії і нагороди, заслужена повага. Е-е, про того київського вченого не скажеш, що він, мудрець, натягує маленьку латку на велику дірку.

– Таки не скажеш, – згодився я, щиро подивований тим прогресом, якого в близькому майбутньому може сягнути наше колгоспне тваринництво, якщо до діла візьмуться гарячі голови. – А де ж стільки дзеркал набрати? Ваше сільпо навряд чи задовольнить попит...

Хома Прищепа натиснув якусь кнопку в стіні – й солодка музика скрипок пролупала в хліві. Корова, нащуливши вуха, заслухалась голосами інструментів, які злагоджено творили чарівну мелодію.

Вона то мружилась від задоволення, то кліпала довгими повіками, схожими на жіночі, а то легесенько так водила хвостом, погойдуючи китичкою на кінчику, наче диригувала оркестром.

– Ви з Мартохою слухаєте в хліві концерти, які транслюються по радіо?

– Корова слухає!– вигукнув Хома таким невдоволеним голосом, наче й справді розмовляв із недотепою, що знається на хазяйнуванні, як сліпий на живописі, а глухий на танцях.

– Вона меломанка?

– Ага, меломанка.

– Часом на концерти обласної філармонії не возите до Вінниці?

– На концерти не возимо, отут у хліві слухає.

– Музика теж впливає на надої молока? – здогадався я. – І на жирність?

– Впливає, та не всяка, – скрушно зітхнув Хома Прищепа. І не без посміху вимкнув радіо, яке озвалося утробним басом співака. – Найдужче їй до смаку оперна творчість. Як ізранку послухає, наприклад, «Пікову даму», то вже в полудень дає молока на цілий літр більше. Ми з Мартохою вивчили її норов!

– Чудасія, та й годі, – пурхнуло мені з язика.

– Ми з Мартохою багатьох перепробували, перевіряючи, хто найдужче підходить... Що ж ви хотіли! Навіть серед людей одному дай пареного, а другому смаженого, то що вже тоді казати про худобу!

– Як позначається на її продуктивності легка музика, естрадні концерти, скетчі?