Хома повідомляв: «Хто в світі не бував, той і дива не видав, а кілько світа, тілько й дива. Дома рука й нога спить, а в дорозі й голова не дрімає. Та вже пора волочити вовчого хвоста, бо не коні нам запрягати й не на возі кластись. Нема науки без муки, як нема муки без науки. Тепер я учений, та недовчений, непровчений, нетовчений, Всюди добре, а дома найліпше. Або будемо на Русі, або пропадемо усі, бо кожен край має свій звичай, і який народ, такі й порядки. Мабуть, у лісі щось велике здохне, коли я в Яблунівку повернусь. Зоставатись не збираюсь, хоч, може, завтра тут повечеряю, корова отелиться – молока нап’юсь. Нехай удруге до них піп із кадилом прийде, а не я. Миліша Мартошка-душка, аніж чужа подушка. Цілую. Хома».

І тепер уже всі знали, що грибок маслючок не за горами, бо він такий скорий, яких і чорти не беруть!

Радіобіологічні та телебіологічні мої здібності, як ви правильно зрозуміли, підупали на силі саме тоді, коли Хома розлучився з радником президента, котрий у розпачі прошепотів: «Не вдалось, то й хай: сім років мак не родив і голоду не було!» Про подальші події я спільно з яблунівцями та зі світовою громадськістю довідувався з преси, яка докладно писала про реорганізацію ЦРУ, спричинену провалом із грибком маслючком, і про можливе викраденння старшого куди пошлють, і про цілодобове стеження за ним агентів ФБР, і про шпигунське стеження за роботою внутрішніх органів яблунівського колгоспника, й про невдалий замах, коли в «кадилак», де їхав Хома, підклали міну. А знаменитий лист позиченого чоловіка до Генерального секретаря ООН друкувався в газетах.

Радіобіологічні та телебіологічні здібності тепер майже не давали ніякої інформації, яка стосувалася б Хоми. Кажу «майже», бо на вулиці чи в сільській чайній, де я снідав вермішеллю з консервованими сардинами в томатному соусі, мене раптом пронизував зубний біль. Я хоч і кривився від зубного болю, проте радів (нарешті налагодиться контакт із Америкою, звідки я почерпну свіжі дані про грибка маслючка, про останні дні чи години перебування його на далекому континенті), проте біль раптово минав. Я встигав почути в своїй голові хіба що джаз-банд, у якому своєю голосною грою виділявся тромбон чи саксофон, встигав побачити якусь бліду картинку (бій півнів на заштатній фермі чи гусеницю танка на безмежному танкодромі десь у пустелі в штаті Невада) – й тоді біль раптово минав, а разом із болем і звуки та візії світу, який так і не міг пробитись до моєї голови аж у Яблунівку.

Особливо ж мені кортіло побачити відліт Хоми з аеропорту імені Джона Кеннеді. Вже не сподіваючись, що зубний біль повернеться сам собою, я вирішив удатись до послуг районного ескулапа. Й оскільки районний ескулап не квапився в Яблунівку, щоб своїм хитромудрим мистецтвом лікування завдати сподіваних мук, я сів на свою «Волгу» й подався до цього Магомета від стоматології.

– Ось і ви! – здивувався стоматолог, і його непевна зовнішність людини, якій можна дати і сорок, і п’ятдесят років, відобразила і страх і цікавість водночас. – Ну, ну, розповідайте...

Нічого не приховуючи, не применшуючи й не перебільшуючи, я розповів про всі напади зубного болю, який мене терзав у Яблунівці.

– А тепер? – плюсклим голосом поцікавився стоматолог. – На що скаржитесь? Що болить?

– Усе болить, – не кліпнувши й оком, збрехав я.

І тоді, не спускаючи з мене бляклого погляду бляклих очей, стоматолог наказав сісти в зубопротезне крісло. Зацікавлений таким екстраординарним пацієнтом, він почав своє знамените обстеження, якого я не проходив раніше ні в нього, ні в будь-якій столичній поліклініці.

Очі районного стоматолога, коли він відривався від спеціального апарата, в своїх бляклих водах народжували якусь підозру, якесь гостре здивування.

– О! – тільки й мовив районний ескулап, знову приліпившись до медичного апарата, як п’явка до тіла.

Значить, до апарата прилип, як до тіста сліпий Пилип, і давай роздивлятись цілі зуби та зуби вставлені, а також дупла, що появились у живих зубах. А потім каже:

– Колись у дитинстві оперувалась нижня щелепа, коли там виросла пухлина?

– Оперувалась, – відповідаю.

– Вас виписали зі стаціонару з ортодонтичним апаратом?

– Ага, з ортодонтичним апаратом, – відповідаю.

– Згодом, коли хворіли на карієс зубів, проходили диспансеризацію?

– Проходив, – відповідаю.

– Ага, значить, тоді в таблетках ви споживали фторид натрію, – каже глибокомудро. – А також таблетки, які в своєму складі мали сульфат цинку. І гліцерофосфат кальцію.

– Очевидно, – мовив я непевно, бо тепер важко було пригадати, які саме таблетки доводилось ковтати в далекому дитинстві, коли хворів па карієс.

– Чи не можете похвалитися струсом мозку у рожевому віці?

– Можу похвалитись і струсом мозку, – відповідаю. – Коли грав із хлопцями у футбол. Ох і загилили ж мені бутсою в обличчя! Із рваної рани кров так і юшила...

– Еге ж, значить, грубі келлоїдні рубці та рубцеві деформації, – глибокомудро сказав районний стоматолог, усе глибше проникаючи, напевне, в якусь таємницю. – А також кісткові деформації, порушення прикусу... Лікували вас масажем, парафіновими аплікаціями, електрофорезом лідази... І колись ви казали, що мали перелом нижньої щелепи?.. Значить, вдавались не до пластмасових шин, а до дротяних.

Слухаючи всі ці міркування районного стоматолога, я почувався ні в сих ні в тих, наче ота пришалимонена жаба, якій бог не дав хвоста, а то б вона всю траву потолочила. Хотілося б випростатись, як семисотній верстві, та як ти випростаєшся, коли прийшов до стоматолога по зубний біль, а стоматолог не квапиться з лікуванням. Невже не відновляться мої радіобіологічні та телебіологічні здібності, невже я так і не стану свідком останніх годин перебування Хоми за океаном?

– Славно ваші зуби та вас поморочили, еге? – питає районний стоматолог.

– Та куди вже краще! – відповідаю з серцем.

– Маєте стільки вставних! Три золотих! – сказав захоплено. – Тепер, коли відбувається девальвація грошей у всьому світі, а золото щодня підвищується в ціні, ви з кожним днем дорожчаєте й дорожчаєте, скоро вам і ціни не складеш.

Він іще й кепкує, оцей чоловічок непевної зовнішності! Його, такого сіренького, хоч родзинками нагодуй, то він зостанеться сіренький, – глузує! Єдина прикметна риса в нього – це капловухість, так оцей капловухий виявився тією людиною, що догори щетиною!

– Хоч губи набиті, так хоч пупків у житті наївся, – відповідаю прикро.

– А два зуби у вас платинові, – каже стоматолог. – Значить, дорогенький, міжнародна інфляція вам тільки на користь. Дивіться, не виїжджайте за кордон, бо там пограбують, наче ви якесь сховище із золотими та платиновими зливками.

І кожне слово в нього убралось у хитреньку усмішечку, наче свиня у ворох. Ну, думаю, од свинячого полку не буде толку, свиню святи, а вона в грязюку лізе, свиня свинею і пропаде.

– Один зуб у вас залізний, – каже стоматолог. – Тут уже довго доведеться чекати, поки на земній кулі вичерпаються природні ресурси, щоб залізний ваш зуб став дефіцитною сировиною й підскочив у ціні.

Теревенить і теревенить, замість до діла братись, а я, бач, сподівався із жука меду їсти. Куди це він манить мене своїми балачками, наче горобця на полівку?.. О, розсівся цей капловухий за столом, підпер долонями підборіддя й сміється бляклими, як осінні небеса, очима. Лишенько, хай би вже калічив мене своїм зубопротезним мистецтвом, бо інакше я не побачу й не почую Хому за океаном!..

– Ваш випадок – другий у моїй практиці, – раптом сказав районний ескулап, не спускаючи з мене пильного погляду. – Зізнайтесь, які радіостанції і телестудії ви ловите?