До заціпеніння й каталепсії можна довести домашню курку й кішку, а також собаку, кролика, індика, а ще жабу, а ще лева. Як? Підійдіть до собаки, приспіть її пильність, ухопіть обома руками й переверніть на спину, так тримайте. Собака – в стані заціпеніння й каталепсії. Звичайно, вам важче потрапити в африканські джунглі, та коли потрапите й зустрінетесь у тропічних хащах із царем звірів – левом, ту саму операцію проведіть і з ним.

Отже, не вдаючись у теорію й технологію проведення гіпнозів, маємо намір лише констатувати факт отакого масового й цілком добровільного гіпнозу в колгоспі «Барвінок» саме тоді, коли старший куди пошлють ось-ось мав повернутися з-за океану на рідну землю. Про цю загадкову подію згодом у газетах не писали, бо здавалась вона дуже неправдоподібною, зате багато говорили на всяких нарадах по обміну досвідом, на зльотах передовиків.

У чому ж річ? А річ у тому, що... Авжеж, яблунівський колгоспник – це вам не нільський крокодил, не африканський лев, навіть не восьминіг, якого, виявляється, також можна загіпнотизувати!.. А річ, значить, у тому, що заїжджий маг (цей, очевидно, істеричний психопат, наділений загостреним комплексом самоствердження, ця гіпертрофована особистість) під час сеансу колективного гіпнозу в Будинку культури зумів навіяти сон усім присутнім. Усі, хто подався на зустріч із гіпнотизером, виявились хорошими сомнамбулами, всі послухались його волі, всі заснули в просторому Будинку культури: хто в кріслах, хто в проходах між кріслами, хто коло самісінької сцени, хто в коридорах. Звісно, тим, що в кріслах, спалось легше й приємніше, ніж тим, хто скорився магнетичному впливу гіпнотизера й заснув на підлозі. Спали чоловіки й жінки, хоч подейкують, що жінки важче піддаються гіпнозові. Спали баби й діди, хлопчики й дівчатка. Спали трактористи й комбайнери, фуражири й свинарі, телятниці й доярки. Ніхто не куняв і не дрімав, ніхто не перебував у стані легкої сонливості чи прострації, – всі спали надійно й міцно, бо, видно, заїхав у Яблунівку справді гіпнотизер першої руки, про якого згодом таки довідається мисляча Європа.

Напевне, цікаво наголосити на тому, що ніхто з присутніх у Будинку культури не став боротися з навіюваннями гіпнотизера. Не виявилось і таких, що вирішили свідомо прикинутися загіпнотизованими, а насправді ж ніяка гіпнотична сила не брала їх. Можливо, в такій винятковій ситуації хтось із яблунівців – не борючись із гіпнотизером, а йдучи йому назустріч! – навіть зайнявся самогіпнозом, щоб добре поспати.

Слід наголосити й на такій характерній обставині: гіпнотизер не вдався до того навіювання, яке декому могло б здатись якщо не провокаційним, то бодай підозріливим. Про що йдеться? йдеться про те, що, наприклад, міг викликати в яблунівських колгоспників усякі галюцинації. Листоноші Федору Горбатюку міг навіяти, що той – будильник, який заводиться, і, завівши листоношу привселюдно на сцені, наказав би йому через три хвилини задзвонити. Й гадаєте, листоноша не задзвонив би? Повіривши в те, що обернувся на будильник, він задзвонив би рівно через три хвилини, тюлечка в тюлечку, як і був заведений гіпнотизером. А хіба не зміг би навіяти зоотехнікові Федору Невечері, що той – неандерталець із дубцем у руках, а в лісі йому здибався тигр. І зоотехнік, перейнявшись магією наслання, перебуваючи у трансі, кинувся б із дубцем на тигра, щоб захистити своє життя, щоб убити страшного звіра, а з його шкури пошити модний і теплий одяг. Гай-гай, скільки експериментів міг. би провести на сцені яблунівського Будинку культури мандрівний гіпнотизер, та не провів, за що йому годилося б подякувати. Подякувати, скажімо, за те, що не навіяв директорові школи Діодорові Дормидонтовичу Кастальському, наче йому три роки й треба гратись у пісочку. І перед очима своїх колишніх і теперішніх учнів сидів би Діодор Дормидонтович на сцені й пересипав із пригорщі в пригірщ невидний пісок. А якби спекулянтці й пройдисвітці Одарці Дармограїсі навіяв, що до неї ось додому прийшов позичений чоловік Хома, й жінка привселюдно на сцені почала чи то пригощати грибка маслючка, чи то ліжко стелити, чи то світло гасити, щоб уже роздягатись?.. А якби раптом зумів навіяти комусь із дідків – Гапличку чи Бенері, – що той став не кимось, а американським президентом, і заходився вивідувати, як у нього діла на сімейному фронті, на політичному, на передвиборному фронті, бо фронтів у американського президента ой як багато, й на всіх треба стояти на смерть. Можна собі тільки уявити, що наговорив би дідок – Бенеря чи Гапличок, – відчувши себе в ролі президента. Отож годиться щиро подякувати заїжджому магу за те, що він не вдався до цього індивідуального перевтілення, як і до колективного. Авжеж, у його арсеналі був прийом і колективного перевтілення: можете уявити, як, загіпнотизовані, по сцені бігають двадцять двоє колгоспників і грають у футбол, б’ючи невидним м’ячем по невидних воротях, слухаючи сюрчок неіснуючого футбольного рефері і виконуючи команди, які насправді не лунають із його вуст!

Може, ми б узагалі не згадували про цей приїзд гіпнотизера до Яблунівки, обійшли мовчанням, як обходимо багато інших, важливіших фактів, та в загальному ланцюжку подій повальний сон, навіяний гіпнотизером, займає своє цікаве місце. Повальний сон увійшов у історію колгоспу «Барвінок», про нього й нині розказують легенди, анекдоти й нісенітниці, отже, в нашій пісні пісень про Яблунівку про цей гіпнотичний сон має бути своя пісня.

І тому має бути ця пісня, що Хома – старший куди пошлють і грибок маслючок, позичений чоловік і знаменитий мандрівник, гість американського континенту й поборник прав трудящої людини в усьому світі! – повернувся додому саме під час цього колективного сну яблунівців.

Пригадуєте, що проводжання старшого куди пошлють за океан обернулось на всенародне свято, на велике театралізоване дійство, в якому Яблунівці явили всю глибину своєї художницької душі, сповитої в пелюшках щедрості, гумору і привітності?

Коли Хома ступив на рідну землю, грибка маслючка не зустріла навіть рідна жінка Мартоха, надійно підперезана поясом цнотливості. Не зустрів і не кинувся в обійми навіть відданий та палкий бойовий побратим Дмитро Волосюк, із яким Хома на жодному з фронтів не воював, то більше, що бойовий побратим, будучи комісований за станом здоров’я, всю війну просидів у тилу.

Зійшовши по приставному трапу з літака й на прощання усміхнувшись вродливій нашій стюардесі, котра ні в чому не програвала мегатонним у своїй вроді заокеанським секс-бомбам, Хома відчув під ногами рідну свою землю – й сльози радості блиснули в очах позиченого чоловіка. Змарнілий від подорожі та від пригод, навіть постарілий від переживань за вдале проведення місії, що звалилась на його плечі, Хома в цю урочисту хвилину мало не плакав. І якби хтось зараз із яблунівців побачив – знайомі й дорогі риси обличчя, знайома усмішка, знайомий одяг! – то теж не зумів би стримати сліз розчулення, радості й щастя, що, нарешті, знову бачить Хому живим і здоровим, упевненим у собі.

Турбореактивний літак, зоставивши смугу в небі, зник за обрієм. Скільки сягало око грибка маслючка, слався пшеничний лан, мало не видзвонюючи туго налитим колоссям. Стояв переддень жнив, сьогодні-завтра мало настати свято зажинків. Повітря пахло достиглим зерном, духом хлібної ниви, а ще розмореним дурманом полину та чебрецю, польового різнотрав’я. До пшеничного лану примикала бурякова плантація, темніючи на сонці важкою соковитою зеленню листя. Ластівки пролітали низько над землею, щебечучи, – лише вони вітали Хому з поверненням.