– Або я, або лебідь, – уперся старший куди пошлють, наче отой лапоть, якого скільки не вари, а він усе догори. – Ні своє хазяйство, ні тебе не збираюсь ділити навіть із лебедем.

– І скупий же ти, Хомо! В тебе копійка скаче, а карбованець плаче. Ти останньої сорочки не знімеш і не віддаси.

– Я, Мартохо, чужого не хочу, а свого не попущу, бо коли чуже візьму жменькою, то чорт моє візьме міркою. А твій лебідь який? Вилікувала, доглянула, а він так оддячив? Не дороге йому своє латане, а закортілось чужого хапаного. Хай собі летить до Чорного моря, а не вештається по Яблунівці, поки йому яблунівські парубки не перебили крил і ніг.

Еге, неспроста, видать, село гомоніло про лебедя та про Мартоху! Мудрій та красивій птиці і пояс цнотливості не завада.

– Або я, або лебідь, – утретє повторив грибок маслючок. – Якщо тобі цей лебідь дорогий, то я таки знайду дорогу до французької горлодерки. А перед тим ще й до сільради напишу.

– Про що напишеш? – сполотніла жінка, почувши про французьку горлодерку і про сільраду.

– Напишу, що до тебе лебідь у прийми пристав. А товаришеві Венеційському напишу, що лебідь живе без прописки. Та й безпаспортний він птах, його прописати не можна.

Замислилась Мартоха гірко. І Хому жаль, і лебедя шкода. Обоє стоять перед нею, переживають, обоє ревнують: кого вибере? Та, видно, ведмедя не налигаєш, правду кажуть... Хома буває злий, мов муха в спасівку, візьме й напише до сільради чи самому товаришеві Венеційському, а то, не роздумуючи, смиконе до французької горлодерки, аж смуга ляже. Одрізаного не приставить, отож десять раз одміряй – і ні разу не відріж.

– Хомонько мій золотий! – щиро мовила жінка, падаючи чоловікові на груди.

Й коли білий гордий лебідь побачив, що Мартоха впала на груди грибка маслючка, обіймаючи його в нападі любові, то зашипів гнівно й голосно, в горлі йому заклекотіли ревнощі. Бо, звісно, хіба він міг не любити жінку, що врятувала, вилікувала й доглянула? Жінку, яку тепер обіймав чоловік – ну що з того, що законний? Хіба до законного не ревнують закохані чужі чоловіки і, як бачимо, навіть птиці?

Білий лебідь дрібно переступив ногами червоними, крила його розложисто гойднулись, і вже велика й красива птиця бігла по споришевому моріжку, вже й злетіла над городом у повітря. Так довго не літавши, лебідь уже, здавалося, міг і розучитись у гурті свійських гусей та качок, із якими зазнайомився на яблунівських ставах. Та не розучився, горе й сліпі ревнощі повернули йому майстерність вільного польоту.

Лебідь, кружляючи, злітав усе вище й вище, аж поки піднявся мало не до фіалкової хмари, що завмерла над хатою грибка маслючка.

– А що, коли зараз кинеться сторчголов донизу? – злякано сказала Мартоха. –- Коли лебідь губить лебідку, то вбиває сам себе... Ти, Хомо, як отой скупий, що збирає, а чорт калитку шиє.

Лебідь літав високо над Яблунівкою, черкаючи крильми фіалкову хмару. Грибок маслючок ізблід.

– Ти, лебедю, – прошепотів, – на чужий коровай очей не роззявляй.

– Ой, лебедику мій, лебедику! – заломлювала руки Мартоха до неба.

– Чує кіт у глечику молоко солодке, та морда коротка, – шепотів Хома.

Та лебідь не кинувся заради Мартохи сторчголов на землю, не загинув на її подвір’ї, щоб серце в жінки облилось кров’ю від жалю й співчуття, щоб душа її здригнулась від саможертовності такої великої любові. Може, там, у небі, у вільному прекрасному польоті згадалась білому гордому лебедеві його вірна подруга лебідка, що чекає не дочекається, може, згадався йому виводок малих лебеденят, які також не діждуться батька? Хто відає! А тільки втямив, либонь, птах, що має співати свою лебедину пісню не для земної жінки, що має назавжди викинути її образ зі свого лебединого серця. Він прощально курликнув. Те курликання Мартоха вловила не так вухами, як єством чутливим. Курликнувши, лебідь полинув над Яблунівкою в синю далечінь, усе віддаляючись і віддаляючись, аж поки зовсім зник, розтанув... Може, полинув у плавні Дунаю, може, в гирло Дніпра чи пониззя Дністра, де водяться такі самі прекрасні птахи, від яких він відбився через випадкове каліцтво.

– Лебедику мій, лебедику! – не приховувала свого горя Мартоха.

– Так, як вода умила, – бубонів грибок маслючок, радий, що переміг у цьому поєдинку з лебедем, – Був там, де тепер нема, шукай вітра на облозі.

– Усе тінь минуща, одна річ живуща, – журилась Мартоха.

– Були і в кози роги, та стерлись, – бубонів Хома.

Хай одне радіє, а друге журиться, хай. Та ми знаємо, що завжди Мартосі пам’ятатиметься лебідь, завжди маритиметься лебедине піднебесне курликання, завжди здаватиметься, що немає в світі чистішої й святішої любові над чисту й святу любов лебедину!

Наспіла пора, коли я відчув себе на розумі слабким, як учетверо вірьовка, й заходився шпетити себе в знахарчиній хаті: «Я немічний, непроворний! Мої думки – трихи та мнихи, нема оддихи. Я ледачий: сиджу, надуваюсь, три дні в чоботи озуваюсь. А коли ляжу, то лежу, мов галушка, і за лежанням не захоплю сидіння, а через сидіння не впаду в лежіння. Ще ж не бачили в Яблунівці такого міщуха, котрий вдень спить, а вночі кукурікає, то побачили».

У ложний пафос самобичування впав я пізніше, а перед тим трапилось кілька подій, які розвіяли клубки туману, котрими покриті деякі мої яблунівські пригоди.

Вранці якось я готував каву на газовій плиті, коли до знахарчиної хати зайшла дівчина. Це була дівчина, з якою востаннє зустрівся тоді, коли в лісі поламалась моя «Волга» і я на попутній машині хотів під’їхати до районного містечка. У тій машині сидів і гітлерівський офіцер, із котрим я колись зіграв партію в шахи під дулом пістолета.

Надворі мрячило, й на її волоссі мерехтіли дощові краплини. Її виразисті й круглі, як старовинні срібні монети, очі теж були наче омиті літнім дощем, так блищали та світилися.

– Здрастуйте, – привіталась приємним грудним голосом, що наче оксамитом забринів.

– Здрастуйте, – відповів я не без спантеличення.

– Ви мене впізнали чи ні? – поспитала дівчина, переминаючись у порозі з ноги на ногу.

Ще б я не впізнав Соломію! Наче в калейдоскопі, промайнули в пам’яті всі наші зустрічі. Й та найперша в Будинку культури, коли вона з природним драматичним пафосом говорила про любов... Ага, любов – це біла надія проліска, що зріс на лісовій галяві в промінні ранкової зорі... Велемудро, але щиро... Й та друга зустріч, коли навідувалась уже сюди, в знахарчину хату, і в великій материнській тузі говорила про сина Максима, якого начебто спородили удвох із нею, а жорстока доля забрала славного хлопця... Й згадав оту зустріч коло ставу, коли в моїй голові лунала шпарка мелодія гопака і я не міг не скоритись їй, не міг не пуститись навприсядки, і несподівано появилась на березі вона, й ми танцювали гопак удвох...

– Авжеж, упізнав, – усміхнувся я трохи вимушено. – Сідайте, прошу, на лаві.

Дівчина зраділа моїй усмішці й відповіла такою сяйливою усмішкою, що в її промінні душа моя раптово посвітлішала й розвиднилась, як розвидняється земля на світанку.

– Я прийшла до вас попросити вибачення, – сказала, слухняно сівши на лаві. Очі її срібні яскріли серед намальованих на стіні квітів. Руки поклала на колінах, і в усій постаті відчувалась легка, непригноблена винуватість.

Вибачення? Чи не за те, що їхала в одній машині з гітлерівським офіцером?.. Я запропонував їй випити чашечку розчинної кави, й дівчина не відмовилась. Дрібно сьорбала духмяний напій за отим столом, де й було зіграно шахову партію під дулом пістолета. Інтуїтивно я відчував, що сьогодні має розв’язатись чимало загадок, котрі переслідували мене в Яблунівці. То більше, що я й сам уже почав здогадуватись про деякі секрети...