— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.

— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.

Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.

Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.

— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.

— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.

Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.

Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:

“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.

“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.

“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…

І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?

Горошок подивився на Іку, Іка на Горошка. Вони стояли якраз посеред зали. Довкола плив гомінливий натовп подорожніх. Хтось казав: “Запнися добре шарфом”, хтось обіцяв: “Одразу ж напишу, ще сьогодні напишу”.

— То й що? — поглядом запитала Іка.

— Де його шукати? — відповів так само Горошок.

А вголос обоє разом сказали:

— То що ж робити?

І обоє зраділи, бо це, здається, добра прикмета. Та прикмета прикметою, а як діяти далі — невідомо.

— Тут його немає, — мовив Горошок.

— Авжеж.

— Якби він тут був, дорослі самі б його знайшли.

— Правду кажеш.

— Але, — міркував далі вголос Горошок, — тут могли б залишитись якісь сліди.

— Його хтось міг побачити, — підхопила Іка.

— І запам’ятати, що з ним сталося.

Але цього речення Іка вже не чула, бо саме на них налетів якийсь запізнілий пасажир з двома великими валізами. Відіпхнув Іку в один бік, Горошка в другий — і кинувся знову в людський натовп.

— Гей, чоловіче, — гукнув розлючений Горошок, — Вісла горить, чи що?

Він хотів повторити Іці свій дотеп, як раптом помітив, що її поряд немає.

Довкола вирувала юрба чужих дорослих людей, заклопотаних своїми справами. Але Іки не було.

— Іко! — гукнув Горошок, кинувшись у юрбу.

Він ударив когось ліктем у ногу, когось головою в живіт, заплутався у чиємусь плащі. Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Горошок повторив кілька “даруйте” і все даремно. Іка загубилася. Нарешті, Горошок зупинився, глибоко зітхнув і став лічити спершу від одного до десяти, а потім навпаки, тобто від десяти до одного: десять, дев’ять, вісім, сім і так далі. Так навчав його батько збиратися з думками.

І справді, він зібрався з думками. Що й говорити, добре почали вони пошуки — самі погубилися.

— Гаразд, — мовив собі Горошок, — головне — спокій. Тільки витримка може нас урятувати. Треба обміркувати, як її тепер знайти? По-перше, можна піти до чергового по вокзалу і попрохати, щоб Іку викликали по радіо. Але сором туди йти та й шкода часу. А по-друге? Що ж по-друге? Ага, вже знаю!

І от у натовпі подорожніх, посеред зали Варшавського Центрального вокзалу розітнулося голосне, аж виляски пішли, “кукуріку”. Проте це не був півень.

Кукурікав Горошок, примруживши очі і ставши навшпиньки.

Одразу ж навколо з’юрмилось чимало людей.

— Що йому?

— Бідолашна дитина.

— Хуліганство, от що! Яка там “бідолашна дитина”!

— А може, він хворий? — говорили люди навколо.

Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”

— Лікаря! — покликав хтось.

— Міліція!

Тут хтось схопив Горошка за руку і суворо запитав:

— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:

— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.

— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.

Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.

— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.

Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала:

— Ти що, збожеволів?

— Ні, — спокійно відказав Горошок.

— А що це мало означати?

Горошок схопив її за руку і відвів у куток, де була телефонна будка з написом “Автомат не працює”. Лише тоді він сказав:

— По-перше, будь ласка, більше не губися. Гаразд?

— Але… — почала Іка.

— Жодних “але”! Ми повинні шукати хлопця, а не одне одного. А по-друге, я знав, що робив.

— Що знав?

— От послухай! Де тебе завжди можна знайти? Насамперед там, де трапляється якесь збіговисько. А оскільки збіговиська не було, то мені довелося його влаштувати. Я й закукурікав.

— Закукурікав, як дурень, — буркнула Іка.

Але Горошок чув, що на його вийшло.

— Може, кукурікав я кепсько, — сказав він. — Але свого домігся. Знайшлась ти чи ні?

— Та… та знайшлась, — визнала нарешті Іка. — Але…

— Люба Іко, — перебив її Горошок, — повторюю: жодного “але”. Годі марнувати час! Так?

— Так.

— Отож слухай, — набундючився Горошок. — Мій план такий. Насамперед треба йти на оглядини місця.

— Як це?

— Дуже просто: коли десь трапиться лихо, міліція йде на те місце і оглядає.

— Що оглядає?

— А хай тобі! — не втримався Горошок. — Оглядає місце, де щось сталося. Це й називається оглядати місце.

— Ага, — замислилась Іка. — Гаразд. А якщо Яцек загубився на вокзалі, то оглядати треба вокзал. Або перон.

— Атож, — сказав Горошок, — рушаймо.

— Куди?

— Ну, туди, де він загубився.

— А де він загубився?

— Таж на вокзалі.

— Горошку, — грізно мовила Іка, — адже на вокзалі десять перонів, чотири зали чекання, три ресторани, двадцять кас, кімната матері й дитини, дві камери схову і взагалі… На які оглядини ти хочеш іти? Перонні, ресторанні чи почекальні? Га?

Вона співчутливо покивала головою. Горошок дивився на неї розгублено.

— Справді, — сказав він, — це треба обміркувати.

Але Іка збунтувалася.

— А по-моєму, нема чого міркувати. Треба просто дізнаватися.

— Що саме?

— Як це, що? Дізнатися, де малий загубився. У поїзді, на пероні чи в залі чекання. Так чи ні?

— Звичайно. Але де про це довідатися?

— Поспитати.

— Кого?

— Всіх: у буфетах, у білетних касах і, може, навіть міліціонера.

— Ага, — розсміявся Горошок, — так тобі й скажуть.

— А чому не скажуть?

Горошок похитав головою.

— Ех, ти-и… Адже коли б вони самі усе знали, то вже давно б його знайшли. Треба придумати щось інше.

Іка трохи знітилася. Те, що говорив Горошок, справді. звучало переконливо. Озирнулась довкола, ніби шукала і допомоги. Погляд її спинився на телефонній будці з написом “Автомат не працює”. Іка полегшено зітхнула.