— Ваша думка правдива, — відповів він мені. — Та я забув вас попередити, що тут буде кілька паралельних річок. Ми гадаємо, що це безпечніше для будівництва. В разі якоїсь аварії вибуватиме з ладу лише частина нашої підземної ріки.

Дрезина знову рушила, але тепер вона йшла вже не так швидко, бо все частіш доводилося об’їздити або зустрічати ваговози, різні машини, групки людей.

Раптом почувся сильний дзвінок, перед шофером спалахнули одна за одною три червоні лампочки, і дрезина зупинилась.

— Що трапилось? — спитав я.

— Далі їхати не можна, — сказав шофер. — Сигнал попереджає про довгочасну закупорку на шляху.

— Як бачите, сигналізація у нас прекрасно автоматизована, — похвалився інженер. — Ну що ж, далі можна пройти пішки, тут недалеко. А дрезина, як звільниться шлях, підійде за нами. Згодні пройтися?

— З охотою, — відповів Тарас, вискакуючи з машини. Не заперечував і я.

Самборський дав розпорядження шоферові і повів нас підземеллям.

Тепер коридор, яким ми йшли, значно розширився. Стеля його, підперта грубими колодами, піднеслась ще на кілька десятків метрів, і коли я зводив голову й дивився вгору, то, щиро, мені робилося страшно. Це почуття страху нагадувало щось подібне до того, як дивишся Із стрімкої скелі у прірву. Робітників нам зустрічалося все більше й більше. Доводилось часто переступати через рейки. Навколо виднілися колосальні підіймальні крани. Здавалося, ніби ми потрапили у великий морський порт.

Скреготіння невидимих машин стало таке гучне, що доводилось кричати, щоб тебе почули. Так ми і робили. І все-таки я не завжди розбирав, що кажуть мені Тарас або Самборський.

Колосальні прожектори освітлювали все навколо, і, здавалося, було видніше, ніж удень. Від світла боліли очі. Майже всі, кого ми зустрічали, мали на головах дивної форми шоломи, а на очах темні окуляри. Коли я сказав Самборському, що світло ріже очі, він відповів, що зараз ми дістанемо окуляри-світлофільтри.

— А навіщо тут стільки світла?

— Перевіряють пройдений тунель. Треба, щоб навіть голка не заховалася від зору тих, хто перевіряє.

Скоро ми помітили вдалині великий яйцеподібний металевий циліндр на гусеницях. Від нього розлягалося по підземеллю скреготіння.

— Ось перший літостат, який ви бачите, — сказав Самборський, показуючи на ту машину. — “Чудо-юдо риба-кит” — так його, жартуючи, звуть робітники.

Тарас одразу ж хотів бігти до небаченої машини. Ще дорогою він розповідав, що дуже цікавиться машинами, але за своє життя бачив лише паровоз, автомобіль, літак та котки, якими утрамбовують шляхи. Зрозуміло, що його наче магнітом потягло до літостата. Але Самборський сказав йому:

— Не поспішай, на все свій час. Так підходити туди не можна. Ось зайдемо до цієї комори.

І він повернув до невеликої прибудови під однією колоною.

То була комора, де переховувався різний інструмент. Там, на прохання інженера, нам видали шоломи, подібні до тих, які ми бачили на робітниках.

— Надівайте, — сказав Самборський. — Цей шолом має навушники із звукофільтрами. Це винахід нашого спільного знайомого, фізика Гоппа. Пригадуєте високого, худорлявого блондина, що провів з нами вечір на солярії у Аркадія Михайловича?

Я пам’ятав цього фізика, хоч і не був певний, що впізнав би його, зустрівши десь на вулиці.

— Ось тут є регулятор, бачите? — показав нам Самборський на чорний диск із стрілкою, що звішувався на груди. — Ним можна регулювати число коливань, що їх сприймає наше вухо, а також силу звуку. Це надзвичайно корисна річ насамперед тому, що дає змогу нормально розмовляти тут під час роботи.

Ми з Тарасом негайно зайнялися дослідами по регулюванню і переконалися в справедливості слів Самборського.

— А окуляри, — продовжував той, — захищають очі від піску, пилу і кам’яних бризок, а також правлять за світлофільтри, коли надто сильно світять прожектори… Ну, тепер можемо йти далі. Зараз ви побачите машину, яка гризе каміння, наче кріт чорноземлю, розтирає його на пісок і одночасно виконує дрібні роботи: ріже грунт струменем води під тиском в тисячу атмосфер, розтоплює найтвердіші породи за допомогою велетенської вольтової дуги.

— Так ось воно, чудо землекопальної техніки! — вихопилось у мене.

— Я не сказав би, що чудо, хоча дехто стверджує, ніби на літостаті можна пройти до центра земної кулі. Машина, до якої ми наближаємось, одна з найновіших конструкцій, літостат С-16.

— А хто її винайшов? — спитав Тарас.

— Інженери, — коротко відповів Самборський. — Вперше ідею такої машини запропонував Ярослав Васильович Макаренко.

— А що значить С-16? — допитувався хлопець.

Але Самборський наче не почув запитання і, звернувшись до мене, сказав:

— Зараз ми зможемо зайти в камеру управління літостата і докладніше ознайомитися з ним.

— А що значить С-16? — знов спитав Тарас.

— Ну, назва конструкції… Ходімо швидше, будьте обережні, не спіткніться.

Спіткнутися таки можна було, бо навколо лежало безліч битого каміння, тяглися якісь шланги, грубезні електропроводи, телефонні шнури.

Ми стояли поруч циліндра, що стиха дрижав і гуркотів.

— Він не дуже голосний, — зауважив я.

— А ви б зняли шолом і послухали без звукофільтрів, — відповів мені робітник, що стояв поруч. — Тут, поки цих шоломів не було, люди просто глухли і зривали собі голоси.

Залізними східцями ми піднялися в кабіну управління літостата і побачили там інженера-механіка, що керував роботою цього агрегату. Перед ним стояла розподільна дошка і телефонний апарат, який зв’язував його з різними відділами, де працювали спеціалісти — електрики, піротехніки, механіки.

Самборський кивнув інженерові і кілька хвилин мовчки спостерігав за його роботою. Інженер раз у раз переводив ручку на розподільній дошці та говорив по телефону. То він наказував посилити свердління, то припинити його й пропонував піротехнікам закладати фугаси, а потім командував: “Вибух!” Після останнього слова чувся якийсь шурхіт. Так доносився шум вибуху крізь звукофільтри шолома. Літостат поволі посувався вперед.

— Яка його швидкість? — спитав Тарас.

— Він міг би пройти до десяти кілометрів на добу, — відповів Самборський, — але складність тунельних робіт, недостача електроенергії та необхідність провадити тут роботу широким фронтом, а значить рухатися то взад, то вперед, обмежує його швидкість приблизно двома кілометрами на добу. Це один з найбільших літостатів. Кілька сот значно менших працює на будівництві самого тунелю. Там легше працювати, бо розмір тунелю не такий великий, як тут. Але й там, за браком електроенергії, неможливо цілком використати ці апарати. Тому ми й поспішаємо із спорудженням електростанції. Загалом, успіх будівництва залежить від того, як швидко ми зможемо дати потрібну кількість електроенергії. Тут наші літостати вже закінчують роботу. Днів за десять почнемо установку і монтаж п’ятдесяти турбін по двісті тисяч кіловат кожна, а через місяць зірвемо перегородку, що відокремлює Байкал від підземного русла. Тоді вода з озера рине сюди, під Байкальський хребет, і в серпні ми забезпечимо будівництво потрібною кількістю енергії.

Слухаючи ту розповідь, я заплющив очі. В моїй уяві все, що я бачив і чув, проносилося наче сон.

Ми вийшли з потужної машини і знов опинились на твердому грунті підземелля. Самборський залишив нас на робітника-монтера, що порався біля телефонних проводів, а сам пішов глянути, як відвантажують роздрібнену породу.

Тарас довго роздивлявся літостат зовні, і його увагу, мабуть, знов притяг незеличкий білий напис на стінці машини.

— Товаришу, — звернувся він до монтера, — може, ви знаєте, що значить С-16?

Монтер, перебираючи в руках ізоляційну стрічку, що нею лагодив якийсь провід, усміхаючись, відповів:

— А це перша літера прізвища конструктора машини, а цифра вказує номер конструкції.

— А хто ж конструктор?

— Хіба ви не знаєте? Він же щойно тут був.