— Через кілька хвилин опритомніє. Нічого страшного нема, — заспокоював лікар.

Тимчасом ті, хто чув слова професора, вже шукали Черепашкіна. Я лишився коло Аркадія Михайловича, ждучи, коли він зовсім опритомніє і розповість про все. Як міг Черепашкін завдати такої шкоди Глибинному шляху? Може, колишній комендант будинку зробив це несвідомо?

Лікар сказав правду: потерпілий швидко опритомнів і зміг докладніше розповісти про те, що він узнав.

Розпрощавшись з нами, професор згадав, що йому треба взяти насіння, і тому, перш ніж їхати на плантацію, він пішов до комори для схову багажу. Повертаючись звідти, він проходив повз незакінчені майстерні, що тільки стіною відокремлювалися від герметизованого тунелю. Тут він помітив людину, що вискочила з-за одного виступу й подалася швидкими кроками в глибину підземелля. Професор придивився пильніше і пізнав доглядача підземного саду.

— Черепашкін! — гукнув він.

Але той, не озираючись, кинувся бігти. Аркадій Михайлович гукнув ще кілька разів. Черепашкін, не зупинявся. Стривожений дивною поведінкою доглядача, професор прискорив ходу. Проте відстань між ними збільшувалася, бо Черепашкін бігав куди швидше, ніж старий професор.

Раптом він кинувся в канаву, що поросла травою, і ліг у ній. Назустріч йому йшли два чоловіки. Очевидно, то були робітники тунелю. Тепер професор швидко наближався до того місця, де лежав Черепашкін. Але тільки-но він підійшов до нього, як позаду прогуркотів вибух. Професор побачив, як перед ним попадали робітники, і відчув, що його кинула якась невидима сила.

Більше він нічого не пам’ятав.

Самборський, що повернувся під час розповіді старого, сказав:

— Кудись зник ваш Черепашкін, Аркадію Михайловичу. Ніде й сліду його не видно… Та я вже зв’язався з Іркутськом і повідомиз про випадок і про ваші свідчення начальника охорони Глибинного шляху. Томазянові слід про це знати.

— Томазянові? — здивовано спитав я. — Чому Томазянові?

— Він же начальник охорони підземного шляху.

— Давно?

— З початку війни.

Це для мене була новина.

Отже, Томазян дістав нове призначення. Його перевели з прокуратури і призначили начальником охорони великого підземного шляху. Це свідчило про довір’я до слідчого, але водночас надзвичайно підвищувало його відповідальність. Томазян мусив розуміти, що коли вороги зберігалися ще на тунелі, то відповідальність за це лягала також на нього, бо, значить, недостатньо досліджена була справа Догадова. Він розумів, що означає нова катастрофа на тунелі і де криються причини її.

— Це те, що затаїв Догадов, — сказав мені Томазян, коли я зустрів його на аеродромі і спитав, якої він думки про катастрофу.

Він прилетів літаком уночі, негайно оглянув місця, де стався прорив повітря, і зустрівся з місцевими інженерами та робітниками. Самборський переказав йому слова професора Довгалюка. Томазян одвідав лікарню, де лежав Аркадій Михайлович, але нічого нового не дізнався.

Довелось повернутися до тунелю і посилити розшуки Черепашкіна. Доглядача підземного саду ніхто після катастрофи не зустрічав. І лише коли по всій дільниці розлетілась чутка, що шукають Черепашкіна, до Томазяна прибіг один з ліфтерів і сказав, що зовсім недавно підіймав злочинця на поверхню. Томазян кусав з досади нігті, бо відчував, що з Черепашкіним свого часу “прошляпив”. Він не приділив достатньої уваги одній дрібниці, а саме: розбіжності між свідченнями Черепашкіна і Догадова. Перший запевняв, що Догадов залишив його, а другий — що Черепашкін сам утік. Томазян повірив Черепашкіну, якого уявляв собі обмеженою людиною, що не може піднятися вище своїх власних дріб’язкових інтересів.

Проте роздумувати над цим не доводилося. Черепашкін був десь поблизу, треба його будь-що розшукати й затримати. Далеко втекти він не міг, бо єдиний шлях на поверхні, що зв’язував селище Найглибшої шахти з зовнішнім світом, пильно охоронявся, і там перевіряли кожного приїжджого й перехожого. Під таким самим контролем перебував і аеродром, і на виліт потрібний був спеціальний дозвіл.

План Томазяна був дуже простий. Шукачі мусили пройти по всіх напрямках, зазирнути під кожен кушик, за кожен камінь, зупинити кожного перехожого і, коли виникатимуть якісь сумніви, перевірити його. В розшуках взяли участь майже всі мешканці того району.

Зі мною пішло кілька юнаків, учнів старших класів тамтешньої школи. Ми взяли напрям через Високу альтанку до скелястої огорожі, що здіймалася над горбами поблизу Учан-Чана. Коли ми опинилися вже далеко за альтанкою, один з моїх супутників помітив на маленькому горбку самотню людину. Я скористався своїм біноклем і, хоча не міг визначити, що то за людина, але чомусь відчув, що то мусить бути Черепашкін.

Ця людина поводилась трохи дивно. Вона сиділа непорушно, спиною до нас, і тримала на голові руки. Поза незрозуміла і навряд чи зручна.

Ми почали обережно наближатися до невідомого. Коли підійшли кроків на двісті, то найбільше задивилися на його шапку.

— Це не шапка, а справжній корабель, — прошепотів один з юнаків, розглядаючи невідомого у мій бінокль.

Ми розтяглися в ланцюжок, наміряючись оточити невідомого. Кроків за півтораста я вийшов трохи вперед і поповз по землі.

Раптом невідомий обернувся і помітив нас. Він зірвав з себе шапку і схопився на ноги.

Я впізнав Черепашкіна.

А він, не затримуючись, кинувся з горба саме туди, відкіля ще не встигли зайти мої хлопці.

— Тримайте, тримайте! — закричали всі і щосили побігли за втікачем.

Але він встиг скотитися з горбка і зникнути в ближчому яру перш, ніж ми туди добігли.

Та втекти від нас він вже не міг. Кілька юнаків випередили мене. Вони не збігли, а просто скотилися вниз слідом за Черепашкіним і наздогнали його за крутою скелею. Найдивніше для переслідувачів було те, що невідомий, за яким вони так гнались, спокійно сидів на камені, наче й не тікав.

Коли я туди наспів, Черепашкін з дурнуватим виглядом питав хлопців:

— Що трапилось?

Ми його затримали і хотіли вже вести до Томазяна, коли я помітив, що дивної шапки при Черепашкіні вже не було. Я наказав своїм юнакам розшукати її. Пильно оглянувши шлях, яким він утікав, ми врешті знайшли ту шапку. На ній був якийсь дивний пристрій, а всередині навушники для радіо. На наше запитання, що то за шапка, Черепашкін заявив, що вперше її бачить.

Те ж саме повторилося, коли ми опинились перед Томазяном. Черепашкін вдавав з себе дурника і запевняв, що нічогісінько про ту шапку не знає. Я надів її собі на голову і прислухався. Спочатку в навушниках було тихо. Але, ще раз оглянувши шапку, я помітив там щось подібне до маленької антени. І тільки я підняв її на кілька сантиметрів, як у навушниках загуло, а далі застрекотіло. Я виразно розбирав крапки й риски азбуки Морзе, але зрозуміти нічого не міг.

Це відкриття враз розкрило, що за птиця той, хто називав себе Черепашкіним. Безперечно, це був ворог такий же спритний і страшний, як і Догадов: кваліфікований шпигун, що зумів довго приховуватися під виглядом дрібного дурнуватого чоловіка.

Скоро ми привели Черепашкіна до Томазяна, слідчий зараз же надіслав до Москви телеграму, в якій просив сказати Догадову про арешт його спільника і повідомити його, Томазяна, яке враження це справить на шпигуна.

Невдовзі прийшла відповідь. В ній було:

“Повідомлення про викриття Черепашкіна справило на арештованого тяжке враження. Він сказав, що знав, хто такий Черепашкін, але довідався про це недавно, а саме під час перебування з ним у тайзі”.

— От маєте, — сказав мені Томазян, — як він нас обдурив. Тепер розберіться, як це вони з літака випадали.

— Але Догадов запевняє, що він лише в тайзі довідався, хто такий Черепашкін.

— Дуже можливо. Зараз спробуємо розпитати цього суб’єкта.

Я попросив Томазяна дозволити мені бути присутнім під час допиту Черепашкіна, що так спритно обдурив минулого разу слідчого та й мене. На останнє Томазян і натякав, коли говорив “нас”.