Приголомшена таким відкриттям, схопилась на рівні ноги. Бій кипів просто під смолоскипом. Ось чорнобородий зробив різкий випад — і один з напасників, немов підтятий, упав. Воїни в шоломах відступили, а потім, розлючені невдачею, із подвоєною силою кинулись уперед. Чорнобородий несподівано відскочив убік, той, що був найближче до нього, за інерцією ступнув зо два кроки й опинився так близько від дівчини, аж вона сахнулася, та меч чорнобородого впав на нього ззаду — і ще один ворог покотився їй просто під ноги. Вона скрикнула, її захисник знову озирнувся, й чужий клинок здійнявся над його головою, однак він відчув небезпеку, пригнувся і встиг відбити удар. Віті хотілося надавати собі ляпасів. Треба ж було заверещати! В розпачі вхопила щит убитого й щосили пожбурила його в останнього з ворогів. Той заточився. Зблиснув меч. Дівчина міцно заплющила очі, припала обличчям до стіни. Почувся глухий звук падіння тіла. Стало тихо, лише потріскував смолоскип.

Холодний дотик каменю допоміг їй отямитись. Вона повільно повернула голову. Троє воїнів у золотистих шоломах непорушно лежали долі. І одного з них допомогла вбити вона! Моторошне підземелля, кров на камінні, порубані тіла… Як вона опинилася тут, серед цього страхіття? І де ж той, кого вона вважала своїм рятівником?..

Він сидів під стіною, відкинувши назад голову. Меча так і не випустив. Віта бачила, як важко здіймаються від частого дихання його плечі під мокрою від поту одежиною. Скільки ж тривав цей бій? Адже вона бачила лише його кінець… Страх, співчуття, захоплення — усе змішалось, ніби в коловороті, і на поверхню зринало то одне, то інше. Врешті дівчина наважилась — опустилась навколішки і обережно торкнулася вільної від зброї руни чорнобородого — так, немовби торкалася сплячого лева.

Коли він розтулив повіки, побачила в його очах застиглий полиск оголених мечів.

Чорнобородий підвівся. Поки йшов бій, він здавався Віті мало не велетнем, певно, через те, що спершу дивилась на нього знизу вгору, насправді ж виявився не набагато вищим за неї. Випроставшись, він застромив меч у піхви, позирнув на вбитих, тоді на Віту, підняв із підлоги зелене покривало, струснув його й накинув дівчині на плечі. Це був довгий плащ із широкою відлогою, що вкрив її нижче колін. Віта лише тепер відчула, що встигла добряче змерзнути.

Собі ж незнайомець узяв плащ та шолом одного з убитих, і вона зрозуміла, що чорнобородий віддав свій плащ їй. Потім він зняв зі стіни смолоскип, підняв його над головою і промовистим жестом запросив Віту йти за ним.

 “Вітко-квітко, — пригадалися їй мамині слова. — Вітко-квітко, ох і вдача в тебе! Де б ти не йшла, за тобою золоті верби ростуть. Обов’язково в якусь халепу вскочиш…”

Справді, оце вже халепа так халепа! Як тільки з неї вибратися… Віта вирішила цілком звіритися на чорнобородого: якщо хтось і може їй допомогти в цьому божевільному світі, то тільки він.

Вони довго брели у лабіринті вузьких коридорів, кудись повертали, дерлись угору, спускалися вниз, інколи майже повзли; пісок осипався їм на голови, ліз у очі, рипів на зубах. Частину шляху довелося пройти по кісточки в воді. Чорнобородий узяв Віту за руку, та вона все одно послизнулася і боляче забила ногу об каміння на дні. Знову почався крутий підйом. Перепочити хоча б хвильку! Та її рятівник не зупинявся. Нарешті він стишив ходу й загасив смолоскип об землю — попереду засіріло.

Вихід із підземелля ховався серед колючих чагарів. Чорнобородий притримував гілки, щоб ті не шмагали її по обличчю. Вони продерлися крізь кущі і опинились на задвірках напівзруйнованого покинутого будинку.

Незнайомець уважно оглянув Віту, обтрусив пилюку із її плаща, накинув відлогу їй на голову так, щоб вона прикривала обличчя, дав зрозуміти, що сандалі доведеться скинути. Дівчина бачила: він поспішає, а тому квапливо розстебнула пряжки, сяк-так оббила бруд із підошов, увіпхнула взуття в невелику, але напрочуд укладисту сумку і знову почепила її на плече під плащ.

Вони обійшли руїну й опинилися на вулиці, з обох боків якої стояли досить високі — на три й чотири поверхи — будинки, пофарбовані в яскраві кольори: синій, зелений, червоний, бузковий… Яке барвисте селище, подумала Віта. Тільки чому ж людей не видно?

Дівчина ступала босими ногами по втоптаному, гладенькому грунту й роздивлялася навкруги. Жодного дерева, жодної квітки, лише блякла травиця під стінами будинків. Віконниці причинені. І тиша, мертва тиша.

Вітині очі спинилися на товстому стовпі, окутому обручами із золотавого металу. Щось велике й кругле було почеплене на ньому трохи вище рівня людського зросту. Вона мимоволі вжахнулася, коли підійшла ближче: потворна маска — обличчя демона, втілення жорстокості, свавілля, сліпої люті. Такою, певно, уявлялася древнім голова Медузи Горгони, погляд котрої усе живе обертав на камінь.

Несподівано ізгори долинуло рівне гудіння, і лице Вітиного супутника скам’яніло. Він зробив різкий досадливий рух рукою: не встигли!

Гудіння наростало. Двері будинків, немов за командою, одразу відчинилися, і сила-силенна люду в синіх, зелених, червоних, фіолетових, брунатних плащах висипала з них. Віта, в чужому плащі та босоніж, не вирізнялася в цьому натовпі. Вона повернула голову в той бік, куди дивилися всі, і помітила, як удалині над дахами пливе щось блискуче, схоже на великий човен.

При наближенні того летючого човна люди падали на коліна й простягали руки до неба, тіла їхні конвульсійно здригалися, набуваючи єдиного ритму, а вигуки десятків вуст поступово злилися в голосне скандування: “Бі-се-хо! Бі-се-хо!” Відчуття невідомої небезпеки, мов цівка крижаної води, поповзло по спині дівчини. Ніхто вже не звертав на них уваги, і чорнобородий підштовхнув її до найближчого будинку. Вони заскочили досередини, притулились до стіни й завмерли. Проте Вітині очі наче магнітом притягав до себе золотий човен. Його видно було крізь кругле віконечко над дверима. Дівчина навіть зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити. Ніс та корма круто вигнуті догори, а на щоглі, що стриміла посередині, замість вітрила — великий жовтий диск. На тлі його виднілася чиясь постать. Човен повільно плив над головами юрби, і Віта встигла добре роздивитись обличчя того, хто в ньому стояв. Вона впізнала зловісну маску, яку щойно бачила на стовпі. Отже, то була не просто витворена уявою химера. Це страховисько існує насправді. Майнула думка, що все це — лише гнітючий сон, що насправді такого не може бути, варто прокинутись — і все минеться… Але безтямні вигуки натовпу знову торкнулися її вух, і вона відчула, що ось-ось не втримається, вискочить на вулицю, зведе руки до неба й закричить разом з усіма. Та на її плече лягла вже знайома тверда долоня, і неймовірна напруга, що зводила судомою все тіло, відразу зникла.

Рівне гудіння, що супроводжувало політ осяйного човна, помалу віддалялося, аж поки не змовкло зовсім. Віта слідом за чорнобородим вийшла на вулицю. Люди почали розходитися. Нараз їй захотілося лише одного: впасти де стоїш — і спати, спати, спати… Але її супутник прямував далі, і вона примушувала себе з останніх сил переставляти ноги. Вузький покручений завулок, в який вони повернули, вивів на захаращене подвір’я, де панували безлад і запустіння. Під ноги траплявся різний мотлох. Занедбані будинки, два з яких зазнали пожежі, непривітно зирили на них порожніми чорними вікнами.

Чорнобородий нарешті спинився. Зупинилась і Віта. Тільки впертість допомагала їй триматися на ногах. Вона була не в змозі зробити ще бодай крок, і її супутник, мабуть, зрозумів це. Повернувся до неї, підбадьорливо плеснув по плечу, а потім підхопив на руки й поніс. Віта заперечливо захитала головою й зробила слабку спробу звільнитися. їй стало соромно: адже він втомлений не менше за неї! Та його очі втратили блиск криці і дивилися так співчутливо, так заспокійливо… Вона поклала обважнілу голову на груди цього й досі незрозумілого, однак уже не чужого їй чоловіка, притулилася щокою до шорсткої тканини жовтого плаща і провалилася в сон, як у прірву.