Часткова бовванізація монументального мистецтва збіглася з подальшими подіями, тому-то й слід трохи розказати про ці трансформації Хоми, в яких — і фантазія, і політ мислі, і практицизм.

Резонно скажете, що яблунівська сільрада в особі голови Гната Васильовича Перекучеренка в супрязі з головою колгоспу «Барвінок» Михайлом Григоровичем Димом, нарешті, повинні були реагувати. Така слава в самій Яблунівці, у білому світі, такий розголос, ажіотаж, нездорова сенсаційність, а місцеві органи мовчать, наче параграфів наковтались, а ті параграфи поставали їм кілком у горлі. Буває, кажете? Буває, що й гнида співає, але який любитель вокалу слухатиме її!..

Якогось дня Хому ласково таки запрошено до сільради перед очі Гната Васильовича. Спершу грибок маслючок гадав, що той надумав лікувати свою заїкуватість прямо за робочим столом, то поквапився прийти, бо помагав лікувати хворобу й помагатиме — йому не шкода своєї лікувальної магічної сили. Та коли переступив поріг кабінету, мимоволі розгубився.

Коло осяяного сонцем вікна бесідувало двоє — голова сільради й сам начальник районної міліції товариш Венеційський. Коли скрипнули двері, вони обірвали розмову і втупились пильними поглядами в грибка маслючка.

Над головами в обох світились німби. Й коли над головою голови сільради Хома побачив німб, котрий нагадував срібне свічення, то вже над головою самого начальника міліції товариша Венеційського німб нагадував золоте свічення. Миттєвим поглядом пронизавши обох наскрізь, старший куди пошлють побачив, що Перекучеренко сьогодні обідав капусняком, їв тушковану гусятину і запивав грушевим узваром, а сам начальник районної міліції пообідав кабачковою ікрою, рубленим шніцелем, сибірськими пельменями і талліннським кефіром. У нього болів поперек і нила права нирка. Хоча Венеційський і походив із подоляків, із діда-прадіда репаних селян, проте своєю вродою нагадував кавказьку людину, й щось демонічне було у виразі його чорних опуклих очей, у різкому обрисі мужнього обличчя, яке годилося б карбувати на монетах.

Д-добрий д-день, Х-хомо Х-хомович-чу, — першим винувато привітався голова сільради, стримуючи радісну усмішку від зустрічі з грибком маслючком. Адже він так і лікувався від свого заїкування — спогляданням химерного яблунівця і веселим сміхом.

— Здрастуйте, коли не жартуєте, — стримано відказав грибок маслючок, — та щоб матері вашій сім копійок.

— Так, так, — усміхнувся Перекучеренко, відчуваючи, як із появою Хоми ота клята заїкуватість минає.

Начальник районної міліції сам товариш Венеційський сказав:

— Хомо Хомовичу, ви щойно з ферми, від худоби?

— Ага, бабрався в гною, бо коло скотиняки завжди клопотів по вуха.

— А ви вчора в Одесі не були?

— Вчора? В Америці бував, а от в Одесі бувати ніколи не доводилось.

— У нас є достовірні дані, що вас бачили на Привозі...

— Я ось кажу, що ви, Хомо Хомовичу, вчора з Яб-лунівки нікуди й ногою, — невластивою для себе скоромовкою заторохтів Перекучеренко, відчувши магічну дію грибка маслючка.

— Еге ж, бачили вас на Привозі, на знаменитому одеському базарі, — вів далі Венеційський, і в голосі його дзвеніла сталь.

— Та хай Господь боронить! Може, хтось нализався, от і приверзлось казна-що в червоному капелюшку... Вся ферма, вся Яблунівка можуть посвідчити.

— Бачили вас із пістолетом у руках...

— Із яким пістолетом? Та я ніякої зброї не тримав із війни, хіба що ножа чи вила-згрелі.

— Так от, весь Привоз бачив, як ви стріляли з пістолета, а вистріляні з пістолета кулі підхоплювали на лезо ножа.

— Тю! — скрикнув грибок маслючок. — Хтось оббрехав, а ви їм віри ймете.

— Потім привселюдно ви підкидали вгору колоду карт, стріляли з пістолета — й тричі влучали тільки в пікову Даму.

— Тільки в пікову даму? — щиро дивувався старший куди пошлють.

— Тричі! — не без захоплення повторив сам начальник районної міліції.

— Та не був я вчора на Привозі! — мовив Хома невірний і лукавий, проте мовив із якоюсь невпевненістю, наче й сам трохи сумнівався, що каже правду.

— Після Привозу вас бачили біля Одеського оперного театру.

— Та зроду-віку не ходив по театрах. У Нью-Йорку запрошували в Метрополітен-оперу, та якраз нежить схопив, довелось весь вечір чхати в готелі на сотому поверсі.

— Біля Одеського оперного театру жінка-продавщиця від громадського харчування торгувала пиріжками з лівером. Ви, Хомо Хомовичу, купили в неї пиріжок, розламали навпіл — і всередині серед ліверу знайшли ювілейного карбованця.

— Тю! — знову злетіло з язика в Хоми.

— В другому пиріжку ви знайшли ще одного ювілейного карбованця.

— За що купить, то купить, аби свіжа копійка, — вигукнув грибок маслючок.

— І в третьому пиріжку так само лежав ювілейний карбованець.

— Значить, набрався я грошей, аж кишеня не сходилась? — оговтавшись, пожартував Хома. Звичайно, він спершу розгубився, бо хто не розгубився б, угледівши начальника районної міліції, якого раніше доводилось бачити лише віддалік, та ще почувши від нього чудні речі. — З такими грошима, добутими з ліверних пиріжків, і в бруді будеш чистий... А хочете знати, що далі було?

— Де було? — в один голос мовили Перекучеренко і Венеційський, витріщившись на грибка маслючка, наче той узявся їсти свій язик, щоб не ходити до музик.

— Та ж біля театру!

— То зізнайся, що далі було, — примружився начальник районної міліції.

— Народу зібралося — страх, бо де ж це видано, щоб гроші добували з пиріжків. Ну, тітка відразу й прикрила свою комерцію, бо вона ж і сама годна повиколупувати ювілейні карбованці з ліверу, то чого має казна-кому віддавати!

— Ну-ну, — похмуро підохочував до зізнання начальник районної міліції.

— Розколупала всю корзину пиріжків — і не знайшла жодного карбованця!

— Суща правда, не знайшла. Значить, Хомо Хомовичу, таки були вчора в Одесі? Таки стріляли з пістолета на Привозі в пікову даму? Таки ловили кулі на лезо ножа? Таки добували ювілейні карбованці з ліверних пиріжків біля оперного театру?

— Й на Привозі не був, і гроші з ліверу не добував, — уперто стояв на своєму грибок маслючок.

— А так розказуєте, наче, своїми очима бачили.

— У мене алібі на сто процентів, — не здавався Хома невірний і лукавий. — Ось і голова сільради товариш Перекучеренко підтверджує.

— А може, прикриває вас? — висловив чорну підозру начальник районної міліції. — Бо звідки ви знаєте, що далі сталось біля оперного театру?

— Я все можу знати, як захочу... Ось ви сьогодні їли кабачкову ікру за обідом? Їли. А рублений шніцель і сибірські пельмені? Їли. І талліннський кефір пили.

— Та ви що, разом зі мною в районну чайку заходили? — вражено пробелькотав товариш Венеційський, хоч, може, йому не годилося белькотати й за химерніших обставин.

— А я вас наскрізь бачу!

Сам начальник районної міліції товариш Венеційський звик до того, що він усіх бачить наскрізь — і не тільки своїх підлеглих, а й казнокрадів, хабарників, аліментників, порушників громадського спокою, дармоїдів, спекулянтів. Він не звик до того, що його самого бачили наскрізь, але ж бачив його не хтось, а сам грибок маслючок, феномен із феноменів, отож Венеційському трохи й лестило, що він удостоївся такого проникливого погляду старшого куди пошлють. Щоправда, він хотів сказати цьому яблунівському колгоспнику, що кожна людина в нашому суспільстві суверенна, має право не тільки на недоторканість своєї особи, а й право на недоторканість внутрішнього світу, що ота кабачкова ікра, сибірські пельмені, рублений шніцель, талліннський кефір містяться у внутрішньому світі його особи, куди будь-кому зась потикатись і поглядом. Але Венеційський несподівано для самого себе стримався від такої тиради, сказав натомість:

— А позавчора в Малих Дубових Грядах пограбовано промтоварний магазин. Винесено колготки жіночі, куфайки на ватині, гумові чоботи, джутові мотузки. Ходять чутки, що вас бачили в Малих Дубових Грядах увечері, а пограбування сталось опівночі.