А в Яблунівці, лящали на всі заставки органи буржуазної дезінформації, давно не так і далеко не так. Ось хоча б для прикладу взяти знаменитого Хому невірного і лукавого, який колись чи то був закоханий у всесвітньовідому французьку горлодерку, чи то французька всесвітньовідома горлодерка була закохана в знаменитого старшого куди пошлють. Безумовно, Хома — надлюдина з колгоспу «Барвінок», правди ніде сховати, бо в нього завжди задні колеса йдуть за передніми, йому в гурті робити, мов із гори котитись, він попереду людей навчився бігти, але від людей ніколи не відстає. Надлюдина Хома дотримується особистого надлюдського морально-етичного кодексу, що зводиться до таких головніших афористичних постулатів: один — як ні одного; що два, то не один; одна головешка в печі гасне, а дві в полі горять. Серед хомопоклонників планети найбільше шануються його заповіді: рука руку миє, нога ногу підпирає; хто від товариства відстане, нехай від того шкура відстане; добрі діла шумко ходять, а злі дзвонять, як дзвони. А серед най-фанатичніших хомопоклонників (а в якого месії чи пророка не було отих, що за його вчення ладні піти в огонь і в воду, на інквізиторське багаття чи на хрест!) магічний вплив мали такі ортодоксальні заповіді грибка маслючка: тринди-ринди, завтра Великдень; курзю-верзю, дайте на кутю гречки; телень, телень, бов, ялесь, шелесь, блесь!

Так от, районна міліція в особі начальника самого товариша Венеційського та яблунівські керівні верхи в особах Перекучеренка й Дима тиснуть на Хому так відверто й так підступно, вимагаючи, щоб той добровільно позбувся найприкметніших рис своєї неповторної індивідуальності, що вони, органи масової дезінформації, не можуть мовчати. А якщо не можуть мовчати — не скупитимуться на обмови, щоб, пожалівши личка, не довелося згодом віддавати ремінчик. Значить, вони захищають права надлюдини Хоми в ім’я надлюдини Хоми, вони хочуть, щоб він і в майбутньому, як і в минулому, знав тільки розквіт своєї особи. Який розквіт?

І тут буржуазні рупори пропаганди давали собі волю, вони чого тільки бажали грибку маслючку! Щоб він у колгоспній Яблунівці проти гори сипав піском із поли, щоб йому роса очі виїла, поки сонце зійде, щоб він міг собі що головою в піч, що в піч головою. А ще хай би уволю лобом у стіну бився, може, й пробився б; а ще щоб він на небо не скочив і в землю не закопався, а ще хай би він із зав’язаними очима та вниз головою. А ще хай би його душа терпіла в тілі, коли сорочку воші з’їли, І щоб завжди йому було добре, як голому в терну, щоб голому грибку маслючку і розбій був не страшний. І хай би ніхто не забороняв бути ситим святим духом, і щоб він міг класти зуби на полицю, і щоб голод виганяв його на холод. І хай би йому завжди судилась вольная воля пішечки ходити з мішечком, і хай би він ходив по жебрах, та не мав у що хліба класти, і хай би кому видався похорон, а грибку маслючку завжди празник. І хай би його око не засинало глибоко, хай би йому не спалось, а хліб снився, хай би в нього були драглі, що перед Хомою спати лягли. І хай би з такого славного життя грибок маслючок пишався б, як кіт на глині, дувся б, як жаба в болоті, чванився, наче та кобила, що віз побила. А коли про той світ ідеться, то хай старшому куди пошлють і в пеклі добре ведеться: хай буде ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь біс батька яка. І, ллючи крокодилячі сльози, буржуазні органи дезінформації і наклепів по-фарисейському бажали, щоб грибок маслючок на тому світі, нарешті, зумів приставити нові дверцята до старої лазеньки, щоб навчився перемішувати тісто, вийнявши з гарячої печі, щоб йому там місяць світив, як зорі не схочуть, щоб заробив, нарешті, на хребет та й у губу.

Отак вони захищали права старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок», фальшиво шкодуючи, наче йому, надлюдині, обрубують крила. Еге ж, захищали, обстоювали, зі шкури гнучись, але ніхто їх у Яблунівці не слухав і не чув. А якби оті буржуазні теревені докотилися б до Хоми невірного й лукавого, та архімудрий яблунівський колгоспник сказав би з усією притаманною йому розважливістю:

— На чужу галич повикидали стільки палиць, а на свого голубчика не зоставили й одного дубчика!

І лукава Мартоха не стала б чекати на слова, принесені сороками на хвостах, сама знайшла б слова:

— Почали заморські баби дзвонити в брехливі дзвони, так видзвонять, бо в немочі всього їм хочеться!

Як уже відзначалось, Хома змушений був виступити з просвітительською лекцією про релігії древнього Сходу, водночас рішуче відмежувавшись від хомопоклонників, котрі схилялись перед ним, як перед новітнім ідолом. У руслі Цієї атеїстичної пропаганди слід розцінювати й статтю, що появилась на сторінках районної газети і в якій з матеріалістичних наукових позицій робилися аналітичні спроби пояснити феномен грибка маслючка. Звичайно, стаття мала сприяти у войовничій боротьбі з забобонами, а також давала гідну відсіч усіляким органам буржуазної лжеінформації, що намагались погріти свої слизькі руки на старшому куди пошлють.

В статті стверждувалось, що Хома, знавець космогонії, в дитинстві своєму був переконаний, наче Земля тримається на трьох слонах, а слонів тримає на твердій панцирній спині черепаха-велетень, і ця черепаха-велетень плаває у безмежному молочному морі. І коли малому грибку маслючку дехто з ровесників силкувався доказати, що Земля з обітованою Яблунівкою тримається на трьох китах, то принциповий Хомко, відстоюючи засади своєї космогонії, ліз битись, обзиваючи шмаркатих опонентів і собачою печінкою, і чортовим насінням, і внуками кузьчиної матері.

У дитинстві малий Хомко, який іще тільки палко мріяв вибитись на старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок», умів задобрювати вітер. Еге ж, коли до Хомка приходив вітер (отой хтось та брав щось, а бігти за ним — не знаєш за ким, бо пішов туди — не знаєш куди), то хлоп’як потай від рідної матінки Варвари затикав у жменю пухкеньке борошно, висипав на причілку хати, кажучи: «Гей ти, без рота, без носа, а голос маєш! Не гнівайся, заспокойся, славний вітриську! Бери пшеничне борошенце і неси своїм дрібненьким діткам, які співають, свищуть і плачуть, а ніхто їх не бачить! »

Пасучи в полі корову, малий Хомко звертався до струмка: «Бережок-татко, водиця-матка, благословіть води взяти!» Щоб заприязнитися з калиною, на її гілля чіпляв гостинці — хай то блакитна биндочка, цукерка в цяцьковій обгортці чи зірвана в житі волошка. А взимку малий Хомко крадькома набирав у дерев’яну ложку киселю, виходив у сіни і з порога задобрював киселем шпаркий мороз, що лютував надворі: «Гей ти, морозе-морозенку, приходь їсти мій кисіль, тільки вівса не морозь! »

Хомко, пастушачи в полі коло череди, сподівався, що в будяках, коло кринички, у вівсі можна знайти смерть, від якої вмирають люди. Смерть можна було б заховати в полотняну чередничу торбинку, міцно зав’язати мотузочком — і віднести в отой ліс, що чорніє ген-ген далеко. Там залізти на високе дерево, прив’язати торбинку на вершку так, що тільки пташки могли б і бачити її. І від тієї пори перестали б мерти люди в Яблунівці, і баба Явдоха жила б на цьому світі вічно, поки й сонця. Усі народжувалися б — і ніхто не вмирав, і тоді ніхто б йому, малому Хомкові, не загадував загадки про мерця, якого несуть на цвинтар. Мовляв, одгадай, дитино, що то таке вчора сталось у нашій Яблунівці: п’ять голів, чотири розуми, на восьми ногах, а мають сто пальців? ! Але хоч і як пильно видивляв очима оту смерть, сподіваючись знайти і сховати до фарбованої бузиною торбинки, проте не знайшов, десь вона по світах никала...

Малий грибок маслючок учився викликати дощ: у спеку ловив на болоті жабу, накривав консервною бляшанкою і бив по бляшанці дрючком, щоб жаба заквакала. Авжеж, бо коли жаби розквакаються — неодмінно чекай на дощ. А коли замість жаби траплявся рак, то закопував його живцем у пісок. А якщо не було під рукою ні жаби, ні рака, а сонце смажило, то хитрий Хомко викидав із хати надвір віника й терпляче очікував, коли небо затягнеться хмарами й піде дощ. Траплялось, що жаба, рак чи віник таки помагали, дощ збирався і крапав якщо не через день, то бодай через тиждень, але що ж ви хотіли, в дитинстві Хомко тільки вчився магії, отож не дивно, що його могли спіткати невдачі.