— Бриль мій? Мій! А твій хист... Що там годиться приказувати? Моя покійна баба так приказувала: як густо, то й копно, весною і в вереб’я пиво, в степу і хрущ м’ясо. Шепчу по-всякому, а наче нахапав муки у міх без вітру... Отож признайся, щоб і я заклинав свого бриля, хай би з нього сипалося, мов із рогу достатку. А я б оддячив!

— Ти, Петре, не сподівався б на вербі груш, бо з такого статку не матимеш достатку.

— Хомо Хомовичу, з половини бариші наші: бриль мій — хист ваш.

І лавочник, знавіснілий від безсилля, знову взявся товкти в гандрабатих руках отого бриля, й очі його скупі враз поглухішали, мов хата без когута, а бриль із рисової соломки, куплений колись у Калинівці на базарі, зоставався собі й далі поношеним брилем, не обертався на ріг достатку.

Грибок маслючок, посміюючись із загребущості яблунівського лавочника, подався собі геть із лавки, бо його чекало в цей великий день багато інших справ, не звершивши яких, він ніколи й не зажив би слави великого народного умільця.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ,

де Хомі вдаються чудеса, яких Яблунівка не бачила від сотворення світу, хоча на своєму віку вона вже надивилась усього

Отак поглузувавши з колишньої пройдисвітки і спекулянтки, а тепер сумлінної колгоспниці Одарки Дармограїхи, отак покепкувавши зі скупого листоноші Федора Горбатюка, отак потішивши молоду телятницю Фросю з синком Васильком і заодно познущавшись із лавочника Петра Кандиби, наш грибок маслючок і далі творив чудеса реальні, бо тільки йому одненькому на весь «Барвінок» і судилось ілюзії обертати на явину. І вже ті чудеса не здавались чудесами, бо, як то мовиться, вбравшись між ворони, вони й крякали, як ворони.

Але не про ворон ідеться, а про качок. Про табун качок, які переходили дорогу перед носом старшого куди пошлють, коли він вийшов од лавочника Петра Кандиби. Слідом за табуном качок ступала доярка Христя Борозенна з лозинкою в руці. Достигнувши, мов пшеничний колос улітку, молодиця світилася золотим злитком звабного тіла, а під бровами тлів такий жар очей, що Хома аж осліп на мить од того жару. Прозрівши, грибок маслючок досадливо схопив неповоротку качку, вийняв із кишені ножа, раз — і пошматував!..

— Хомо Хомовичу! — злякано пролепетала доярка Христя Борозенна, й очі її стали такі порожні від жалю, наче їх обідрали, немов молоденьку липку.

— Та не бійся, Христе, — не без лукавства відказав грибок маслючок. — Бо моя душа не їла часнику, то й не смердітиме.

По цих словах пошматовану качку підкинув догори — й лишенько ти моє, що сталося з очима Христі Борозенної! Вже не були такі порожні, немов їх обідрали, як молоденьку липку. Бо навіч угледіла, як ота качка з її табуна, пошматована грибком маслючком, у повітрі обернулась одразу на дві качки — обидві живі. Закричавши й залопотівши крилами, вони шугнули над головою в доярки Христі і впали до качиного гурту, що, звісно, перелякано лементував.

Витерши об штани кров із ножа, грибок маслючок сказав:

— Чого злякалась, мов чорт ладану? Я добрий. Я такий упертий у доброті, що коли втоплюсь, то не глядіть мене за водою, а глядіть проти води, еге ж, бо впертюх.

— Нагнали страху, — зізналась Христя Борозенна. — От як воно? Хоч і знаю, що ви народний умілець, але ж забуваюсь. Еге, забуваюсь, що всякої хороби від вас можна чекати.

— Бо я весь час отакий гречаний: хоч ти мене в піч, хоч ти мене з печі, а я репаюсь.

— Може, своє вміння передали б моєму Хомкові, а вашому колишньому названому синку? Таке вміння, як у вас, за спиною не носить, воно скрізь у житті знадобиться — хай дитина подасться на шахту чи в колгоспі коло машин.

— Може, й передам колись. А тільки затям, Христе, що не навчиться пес плавати, поки йому вода у вуха не наллється,

І розійшлись вони — доярка Христя Борозенна погнала крикливий табун качок до ставу, а старший куди пошлють подався своєю дорогою, бо ж не мав права баритися творити великі діла.

Побачивши коло криниці самогонницю Вівдю Оберемок, попросив у неї напитись води, і коли жінка принесла розцяцькованого квіточками кухля, грибок маслючок і тут зумів запаморочити людині памороки. Черпнувши води, впустив склянку — вона й розпалась.

— Диво — на березині бруньки, — злетіло з язика у Вівді Оберемок.

—Велике діло — чортзна-що, — буркнув Хома у відповідь.

І, тихенько творячи замовляння («гуляй, курко, по борщу, поки другу притащу! що на серці, то на серці, а що в животі, то чого там нема! піймати б муху та повісити, а другі дивилися б і не кусалися б!»), грибок маслючок зібрав розбиті скалки. Зібравши, стулив докупи, простягає самогонниці Вівді Оберемок, а жінка дивиться — й очам не вірить: Хома простягає цілесеньку склянку, а в склянці повно води!

— Бери, Вівде, свою склянку й спасибі за воду, смачна вода! — мовив грибок маслючок і, либонь, щоб сотворене чудо не перестало бути чудом, іще одне заклинання мало не проспівав: — Ой, гоп, ти-ни-ни, у кого я вдався, мати сани продала — я з печі сковзався!..

Вівдя Оберемок обережно, мов гада живого кусючого, взяла з корчуватих пальців старшого куди пошлють ціленьку склянку, а що їй заціпило, то не обізвалась. І якось так задки, задки — в одній руці склянка, а в другій відро з водою — подалась до хати, аж поки гулькнула в сіни.

— Ох і чудний у нас народ в Яблунівці! — сам до себе озвався веселун, жартівник і дотепник Хома. — І чого йому дивуватись по нинішній день, що до революції у нас танцювала Романиха з Романом, загубила штири гроші з гаманом? І чого дорікати, що в громадянську війну у нас танцювала Тендюриха з Тендюром, загубила калиточку з тютюном, і не було Тендюрисі лиха, бо загубила калиточку тихо. Хе, ніяк не звикнуть до чудес, а пора б уже звикнути.

Після зустрічі з дояркою Христею Борозенною та самогонницею Вівдею Оберемок старший куди пошлють під вербами край ставу прилучився до картярської компанії, а в цій компанії Хома не був би Хомою, якби не дав волю своєму хистові. Тільки вигравав у хлопців, бо чомусь йому йшла лише козирна карта, лише тузи та королі. Гаразд, хай би йшли, якби він грав чесно, але ж варто йому глянути на карту — і вже валет зовсім не валет, а дама, бо під тим магічним поглядом грибка маслючка помінявся малюнок і несподівано чоловіче обличчя перетворилось на жіноче! А коли хлопці розгнівались на Хому й захотіли навіть віддухопелити яблунівського жартівника, то що він учворив? Підкинув усю колоду карт догори над головою й голосно сказав заклинання:

— Еге ж, ми з тобою свояки, бо моя мама й твоя мама в одній воді хустки прали... Еге ж, вона йому, Василевому, тітка, а він їй через вулицю бондар, по Тупишиці гончар, а попросту — як там хочете...

Проворно проказав заклинання — і враз колода карт угорі обернулась на зграю пташок, тріпочуть крильми, пурхають, щебечуть. Хлопці й роти пороззявляли, бевзі бевзями, аж поки грибок маслючок змилувався над ними, щось мовив — і за його владним наказом уже зграя пташок не лопотіла над головами, бо, либонь, обернулась на колоду карт, і та колода карт лежала собі на зеленій траві: грайте, хлопці, хоч усе життя програйте!

Не так далеко й відійшовши від картярів, здибав грибок маслючок стару бабу с серпом у руці та мішком порожнім на плечі, видно, йшла старенька вжати трохи трави в лузі. Ну, Хома візьми й зачепи яблунівську бабу: мовляв, куди це ви несете повнісінький мішок добра? Баба й витріщилась на лукавого чоловіка, який ото сміється й тішиться, неначе його бузько носом ськав. Тоді грибок маслючок бере в неї з плечей отой мішок, що справді таки порожній, наче обчищена злодіями церква, й хитро так дивиться на бабу, наче їй каже: не дивіться далеко, а глядіть за очкуром. І, взявши мішок за ріжки, став трусити, й тоді з мішка всяке добро посипалось. Еге, всяке добро посипалося — заполоч, наперстки, коралі, яких тепер і зі свічкою не знайдеш. Либонь, надбала баба ще за свого дівування, а може, у спадок од матері дісталось.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: