Якийсь час не було ніяких вістей про нові чудеса чи дива Хоми. Хоч він, як усяка творча натура, не міг обходитись без чудес чи див, тільки, можливо, незначного калібру, що здавались непомітними на тлі його попередніх грандіозних звершень. Спитаєте, які чудеса чи дива? Наприклад, одного ранку на похмілля ждав, ждав, що Мартоха дасть йому кухоль холодної води — й жданки свої розгубив. А то спитали яблунівські діти на вулиці: «Дядьку Хомо, звідкіля ви?» Грибок маслючок і відповів: «Не з куля, а з соломи!» А то ще покрадьки спричинився до того, що відколи світ настав, то рак і по нинішній день не свистав, а то доклав свого дошкульного вміння, що жодна баба так і не стала дівкою, а то не без злих хитрощів старшого куди пошлють ще й дотепер ніхто не побачив свого вуха. Гадаєте, то не Хома невірний і лукавий убив у голову сліпим, що вони й нині кажуть: «Побачимо!»? Гадаєте, не він винуватий, що й досі іще не вся сорока біла? Гадаєте, не він домігся, що шкуратяні гроші як перестали ходить колись, то й нині не ходять? ..

Ну й інших багато див і чудес, але такі вони дрібненькі, як зорі в далекому небі, годі про них...

Кілька років тому в різних колективах стали популярними творчі угоди. А що яблунівський колгосп «Барвінок» не пас задніх, то його правління на чолі з Михайлом Григоровичем Димом вклало угоду на творчу дружбу з відомим театром опери та балету.

Перш ніж їхати в Яблунівку, театр довгий час дискутував: із яким саме твором їм слід звітувати перед колгоспниками «Барвінку»? Посилались на Арістотеля, котрий сказав, що фабула є основа й наче душа трагедії. Згадувались імена Есхіла, Софокла, Евріпіда. Так, навряд чи варто везти в Яблунівку отого мольєрівського скупого, який скупий — і тільки, але хто відає, чи в колгоспі правильно зрозуміють шекспірівського Шейлока, який і скупий, і кмітливий, і мстивий, і чадолюбивий, і дотепний. Так, Дон Жуана зрозуміють, але чи на часі Дон Жуан?.. Ах, Мейєрхольд, ах, зображувальна стихія театру!.. Ах, Станіславський, ах творець нового сценічного ряду, ах, імпровізаційна єдність звукових і пластичних інтонацій актора!..

Головний балетмейстер театру Веньямін Веньямінович Веньямінов, учень славетного Бальзама Бальзамовича Бальзамінова, безнадійно намагався винести на затвердження художньої ради таке питання: «Метафора. Трактування метафори у Києві. Трактування метафори у Яблунівці. Чи здатен зрозуміти старший куди пошлють, що метафора — одна з можливостей налагодити зв’язок мистецтва й реальності?» Проте художня рада театру відмовилася на своєму засіданні саме так ставити питання, наполягаючи на такій редакції: «Метафора. Спільність у трактуванні метафори в Києві і в Яблунівці. Метафора — одна з багатьох можливостей для старшого куди пошлють завжди підтримувати тісний зв’язок мистецтва з життям». Головний балетмейстер Веньямінов, учень славетного Бальзамінова, ніяк не міг пристати на таку редакцію, висловлюючи певність, що грибок маслючок навряд чи дійде через метафору до концептуального сприйняття світобудови. Й навіть правління колгоспу не поручиться за те, що Хома невірний і лукавий здатен осягнути міфологічні й міфологізовано-історичні персонажі у Шекспіра, у Расіна, у Гете.

Як бачимо, відомий театр опери та балету якнайвід-повідальніше поставився і до творчої угоди, підписаної з колгоспом «Барвінок», і до своєї звітної поїздки у Яблунівку, а що вже тут особа самого старшого куди пошлють фігурувала на першому плані — дивуватись не доводиться. Отож і морочилася художня рада з отією сакраментальною метафорою, повертаючи її і сяк і так, розглядаючи і в затінку, й проти сонця.

Раділи, що та метафора мислями в небі, і шкодували, що вона ногами в постелі. Співчутливо зітхали, що та метафора вморилася, поки хліба наїлася. Дурнувато кліпали очима, коли бачили в лінивої метафори горб на животі, а в скорої метафори — горб на плечах.

Зрештою, коли всі дискусії й суперечки начебто зостались позаду, славний театр опери та балету в своєму балетному складі відбув до Яблунівки. Либонь, немає потреби змальовувати ні маршрут, ні транспортні засоби, ні дорожні пригоди, бо не вони є визначальними у зв’язках мистецтва з життям, а визначальною була й зостається пряма віддача мистецтва. Не станемо розповідати й про те, як у «Барвінку» зустрічали видатних митців, чим пригощали і які тости виголошували, хоча можете не сумніватись, що при зустрічі в Яблунівці сварка на воротях у жодного хазяїна не висіла, ніхто не кричав у в одну душу й за болячку ніхто нікого не хапав. А давайте зупинимось на тому моменті, коли навіч став відбуватися зв’язок мистецтва з життям, коли мистецтво навіч стало давати свою пряму реальну віддачу.

Помиляється той, хто думає, що балетна трупа театру виступала в новому Будинку культури в селі. Адже того вечора старший куди пошлють мав працювати на корівнику, отож постановка спектаклю була задумана саме на корівнику, так би мовити, на безпосередньому виробничому терені. У проході між загонами для худоби обладнали такі-сякі лаштунки, щоб вони могли якнайповніше імітувати об’єктивну дійсність, щоб мистецтво не відривалось, а наближалося до життя.

У цю вечірню годину худоба, повернувшись із поля, жувала засипані до жолобів корми, зітхала й ремиґала. По кутках корівника тьмяно блимало електричне світло, яке начебто криво впрягли, та воно все-таки поїхало. Хома невірний і лукавий завзято вовтузився коло гною із вилами-згрелями в руках, і про грибка маслючка зараз ніхто б не сказав, що чоловік спить, а Химині кури бачить. І хоч у корові молоко не скисне, доярки метушились, готуючись до вечірнього доїння. У доярки Христі Борозенної аж душа свербіла взятися за дійки в корови, Щоб ото, як мовиться, чотири братчики в один корч стріляли. Зоотехнік Трохим Невечеря заглядав до рота рябій Квитанції, що поранила язика об колющину й жалібно мукала.

Спитаєте, який спектакль у той вечір ставився на корівнику? Даруйте, що досі не сказано, проте пора й самим здогадатись. Так, так, «Ікар». Інші балети відпали з різних причин — і «Лебедине озеро», і «Спляча красуня», і «Лускунчик», чимало інших, що складали золоту скарбницю світового й вітчизняного мистецтва. Славетний театр опери та балету приїхав у Яблунівку з древньогрець-ким міфом про Дедала та Ікара — батька й сина, що злетіли на саморобних крилах високо до сонця.

Отже, старший куди пошлють зі смаком поплював на шкарубкі долоні, побиті залізним горохом мозолів, міцніше вхопився за держак вил-згрелів, загадково проказав:

— Цілячи в орла, не влучаймо у вола!

Голос грибка маслючка долинув до головного балетмейстера Веньямінова, що стояв між двома хвостами — між хвостом чорно-рябої рекордистки Асамблеї і хвостом фуражної корови Ревізії. Балетмейстер Веньямінов ізблід, наче йому раптом усе пішло з рук, а не в руки. Помітивши, що зблід Веньямінов, одмінився на обличчі й оркестр, що розташувався неподалік поміж хвостами семи корівчин — Квитанції, Накладної, Економії, Премії, Догани, Регламентації, Безвідмовної. Хор, що мав співати без слів, збився докупи трохи далі за оркестром, і цей хор також спохмурнів на обличчі, наче раптом дружно позабував усі ті слова, яких він і не повинен був знати. Танцювальна група на дерев’яному підвищенні аж посіріла, наче в словах старшого куди пошлють застерегла оту іскру, з якої ох і великий вогонь буває!

Здолавши свій острах, що народжувався в демонічних безоднях підсвідомості, головний балетмейстер Веньямінов мимовільним молитовним трьохперстям правої руки торкнувся блакитної, в білу цятку краватки-метелика на грудях — і цей його панічний рух сприйнято як сигнал. Оркестр, що стояв між сімома хвостами Квитанції, Накладної, Економії, Премії, Догани, Регламентації, Безвідмовної, озвався ніжними голосами скрипок та дерев’яних духових інструментів — флейти, кларнета, гобоя, близького до подвійного авлоса. Хор, що мав співати без слів, і заспівав, власне, без слів...

І почалось! І почалось те, чого досі не бачили не те що на сцені театру, а на жодному корівнику світу. Оскільки зв’язок мистецтва з виробництвом тут був такий тісний, то подеколи навіть найдосвідченіші театрали не помітили б, де мистецтво мало не обертається на виробництво і де виробництво мало не перетворюється на мистецтво.