Еге ж, казав золотоокий академік Йона Ісайович Корогли, дехто сподівається від Хоми такого небувалого рибного дощу над Яблунівкою, коли з хмари падатимуть разом із краплями води й коропи та лини, й сазани та в’язі, й раки та в’юни, й щуки та карасі, так що живу рибу ловитимуть руками поміж корчів картоплі та кущів кропиви. А ще начебто грибок маслючок хвалився, що кожен яблунівець на свій день народження матиме від нього на подарунок якнайбарвистішу веселку в небі, що сяятиме сімома кольорами на совість, а не задля годиться. І, мовляв, у небесах над селом він збирається вичарувати силою своєї магії таку Яблунівку, як і на землі, тільки небесна Яблунівка буде набагато краща й люди в ній житимуть набагато кращі, бо то хоч будуть і звичайні яблунівці, нині сущі, та все ж таки з небесними ділами й небесними помислами. Гніваючись, старший куди пошлють за власною примхою затемнюватиме то Сонце, то Місяць, а то раптом якомусь невгодному яблунівцю погрожуватиме кометою, котру прикличе з сузір’їв Діви і Волопаса, бо він і з кометами вміє порядкувати — то він її послав у сузір’я Овна, то перегнав у сузір’я Тільця, далі — в сузір’я Близнят, потім — Рака, Лева, Діви...

Не вірте Хомі, заклинав золотоокий академік, що той зуміє позбавити колгосп «Барвінок» од вірусу мозаїки кукурудзи чи од вірусу бронзовості помідорів, од вірусу жовтої мозаїки гороху чи од вірусу зеленої крапчастої мозаїки огірків. Не вірте, що він здатен у майбутньому берегти яблунівців від симптому психологічної подушки Дюпре і змішаних психозів Гауппа — Мауца, від еротичної зоофілії Крафта — Ебінта й артеріосклеротичного хронічного галюцинозу Суханова. Не вірте, що йому до снаги подолати функціональні зміни сітківки ока при старінні, що застосуванням біологічно активних речовин він продовжить вік літніх людей, що впливом іонізуючої радіації він продовжуватиме життя біологічних об’єктів.

Не вірте, заклинав золотоокий академік Йона Ісайович Корогли, який з лихої амбітності й зоологічної заздрості став злим генієм старшого куди пошлють. Кожне слово в листі дибки ставало, розділові знаки наче ґедзь покусав, а думки такі, немов чорт із них ніколи й не зсідав.

— Дивись, Йона Ісайович так рябцем і хапає аж із самого Києва! — вражено мовив голова колгоспу Дим, покрутивши листа в руках. — Либонь, із тих великих учених, у яких недосол на столі, а пересол на спині. Але ж від Хоми й справді всякої всячини сподівайся, може, він всерйоз замислив порятувати Яблунівку від еротичної зоофілії Крафта — Ебінга?.. Досі не чував про таку, хай їй грець!

Оперативно реагуючи на лист, голова колгоспу Дим поїхав на корівник. Старший куди пошлють у поті чола трудився біля скребкового транспортера, усе честь честю, як і належить. Може, й справді мізкує над симптомом психічної подушки Дюпре, хіба вгадаєш, але з яких це пір заказано мізкувати? Крякнувши досадливо, голова колгоспу Михайло Григорович війнувся геть із корівника.

Може б, і не війнувся так безпечно, якби знав, що біля скребкового транспортера трудиться фізичне тіло старшого куди пошлють, а в цей час астральне тіло Хоми ой як далеко залетіло від колгоспу «Барвінок», непорушно повисло зараз над сірим від спеки ярмарковим майданом гватемальського містечка Демокрасія, а цей майдан обставлено загадковими магнітними бовванами, рубаними з граніту стародавніми ольмекськими майстрами, й лице в Хоми — загадкове, наче в магнітного боввана...

Фук на фук як піде, то з того нічого не буде, але Хома не тільки фуків надбав і в фуках розкошував, Хома вмів готувати — вмів і подавати, не накладав батька свого лисого, а матір голомозу... Отож і з цього фортеля, який закономірно викинула науково-технічна революція у Яблунівці, дивуватись негоже, щоб не скидатись на того Семена, який очкур зав’язав — та й думає, що порозумнішав...

Стояла прозора, сонячна осінь. По садах світились достиглі пізні яблука, ясне павутиння бабиного літа пливло над селом, наче беззвучні срібні струни. Коло школи дитячі голоси на перервах палахкотіли, наче фейєрверки. Пахло присохлим канупером, зів’ялою м’ятою, пасльоном. У полях орали на зяб, і механічна тракторна музика хвилями напливала на село.

Мартоха пополудні шаткувала капусту в сінях, і все їй не йшов із голови Хома, котрий як подався зранку на корівник, то й досі. Авжеж, не пропаде, а як раптом у яку халепу впаде?.. З вулиці долинуло глухе гортанне рокотання трактора, далі вже той трактор гомонів коло воріт, загуркотів на обійсті. Виглянула жінка з сіней, кого це там хороба принесла, аж на тракторі — Хома благочинний, усмішка телесується на вустах, наче голий на їжаку.

— Радуйся, Хвесе, кіт сало несе, радуйся вельми, бо вже перед дверми! — дорікнула Мартоха, бо яка б це жінка не дорікнула, коли її чоловік вештається десь.

— Трактор вибивав у колгоспі, щоб городець свій зорати! — провинно крикнув Хома з кабіни.

— А чи не бігав часом твій бичок без вірьовочки?

— А, Мартохо, ти шпетиш, а сонце світить! — буркнув грибок маслючок та й в’їхав на город.

Поки він там орав, то Мартоха шаткувала капусту на шатківниці, а потім, одтерпнувши серцем, заходилась готувати вечерю для чоловіка, бо хоч і волоцюга, хоч, може, його бичок усю ніч і гасав без вірьовочки, але ж трудівник, але ж і трактора припер на обійстя але ж і замість. тракториста сів у кабіну, бо, видать, усі механізатори зараз коло колгоспного фунту пораються.

Хома доорав латку городу, бо скільки там орати, коли в руках не заступ І навіть не кінь, а машина, що вергає землю за багатьох коней.

— А йди-но вечеряти! — покликала Мартоха, коли чоловік зупинився з трактором коло хліва.

Хома сидів у кабіні і всміхався так, наче виграв по грошово-речовій лотереї електробритву «Харків».

— Давай сюди, на трактор, — сказав грибок маслючок.

— На трактор? — здивувалась Мартоха, й від здивування її ліве око стало наче к лісу, а праве наче ні к бісу. — Може, ти така вже важна птиця — чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця?

— Та встати не годен, — нітився Хома в кабіні. — Так що вечерю сюди неси...

— Га? Побраталася свиня з пастухом, еге? — розгнівалась Мартоха. — Десь цмулив горілку цілу ніч, що ламаєшся ото на макарони? Ось я тебе погодую, стривай!

І Мартоха, випускаючи злих шершнів із розсерджених очей, відчинила дверцята кабіни, смикнула чоловіка за руку так, аж мало з плеча не вирвала. Грибок маслючок скривився від болю, наче отой виграш по грошово-речовій лотереї йому лиш приснився, проте до сидіння трактора як приріс. Жінка, гніваючись, уже й за поперек ухопила, а Хома сидів, мов скеля, непорушний. Лиш розгойдувався трактор на колесах, наче нечиста сила ним тіпала.

Та не я буду, п’янице, коли на оберемку в хату не занесу тебе. Ич, як налюрився!

— Мартохо! — молитовним голосом сказав грибок маслючок, наче до самої Божої Матері звертався. — Та не зрушиш із місця, бо я приріс до трактора, а трактор приріс до мене!

— Бачу, ти не навчишся розуму ні до старості, ні до смерті! — пасіювала жінка, намагаючись вирвати чоловіка з кабіни. — Бачу, не купиш ума, як нема!

— Мартохо, вгамуйся! — благав роздосадуваний грибок маслючок. — У старовину колись у Яблунівці водились динозаври, а я, може, записався в перші тракторозаври!

— Куди, куди?

— В тракторозаври!

Мартоха зів’яла на виду, як згасає шпаркий вогонь, залитий водою.

— Динозаври... — шепотіла з жахом в очах. — Тракторозаври...

— Ну, колись на землі водились кентаври, — поклавши руку на кермо, заспокійливо мовив старший куди пошлють. — Звиняй, до половини чоловік, а до половини кінь.