Зі слова пана Кушніра Лада зрозуміла, що вони присутні при події надзвичайної ваги — зарученні старшої дочки старости, яка віднині стає господинею власної оселі, де житиме зі своїм нареченим рік, допоки молоді не вирішать остаточно зв’язати своє життя. Власна хата — подарунок татка молодим… Староста говорив і говорив, і помалу гості почали дратуватися і спрагло поглядати на пляшки та барильця. Втім, староста не спинявся, говорячи вже про славну минувшину впереміж з політичними реаліями сьогодення, тож його промова нарешті потонула в гомоні гостей, які не змогли стримати здорового бажання розпочати свято.

І забава почалась. Пролунали короткі, але місткі поздоровлення, запінились кухлі з брагою, свіжоспечений кабанець помандрував столами, швидко зменшуючись у розмірах, з помосту зазвучала музика, яка хутко висмикнула молодь з-за столів.

Лада сиділа, спостерігаючи, як ясенівці танцюють — колами і парами, іноді поволі, іноді у такому шаленому темпі, що над майданом здіймалася курива, яка майже зовсім накривала танцюристів, і тоді вони бігли по ковток води або яблучного вина. Лада сміялася разом з усіма, в той сам час шкодуючи, що вона сама не може приєднатися до танцюристів. На той час вона вже спожила кілька келихів вина, і їй трохи паморочилось в голові… Вона відшукала в групі танцюристів Богара і далі спостерігала за ним, милуючись його граційними рухами. От якби він запросив її до танку… Вона зітхнула, не відриваючи очей. Тоді він обернувся, зустрівши її погляд. Спершу Лада не могла повірити, але він і справді рушив до неї.

— Ти танцюватимеш зі мною? — запитав він, простягнувши руку.

Лада помітила, що Богар вже серйозно нетверезий — від вина, а, може, й від… танцю, чи що? Треба відмовитись, подумала Лада. І не змогла.

За якусь мить вони вгвинтились в коло танцівників, а потім світ для Лади перетворився на веселковий вир, в якому змішалося все — світло вогнища, дзенькіт посуду, розмови, сміх, земля і небо… Вона ніколи так не танцювала — її ноги майже не торкалися землі. А може й справді не торкалися? Їй здавалося, що вона просто летить, підтримувана гарячими долонями Богара…

Нарешті музика стихла — музики спинились аби й собі перехилити по чарці. Танцюристи теж рушили до столів відновити сили, трохи стомлені, червоні, але цілком задоволені… Лада відпустила руку Богара і поспішила до свого місця, відчуваючи, що її щоки палають незгірш за те саме багаття, де закінчив своє безславне життя кабанчик старости. Тітка Кора подивилась на неї зацікавлено, але промовчала.

Пава теж спостерігала за танцем, і тепер навіть у непевному світлі вогнища можна було помітити, що обличчя її взялося червоними плямами, а стиснені губи зблідли. Вона поволі нахилилася під стіл і видобула звідки пляшку. Потім, нервово роззирнувшись, вона влила вміст пляшки до келиха, підняла його і, обійшовши стіл, рушила до Лади.

— Вино, — промовила вона, пропонуючи келих, — вино для нашої гості. Богар казав, що ти запитувала про вино зі Старої Вежі. От — перший келих, і ми зазвичай пропонуємо його гостеві села аби він… чи вона… випили за наше щастя.

Лада здивовано глянула на Паву. Та дивилася на келих, не піднімаючи очей. Чого б це раптом Богарова наречена вирішила виявити таку гостинність? Вона обернулася до тітки в пошуках підтримки, але та мовчки дивилася на неї, немов чекаючи на її відповість. Лада не могла зрозуміти виразу її очей — чи то заохочення, чи то застереження… Але застереження від чого? Це ж просто вино, та і не ввічливо відмовляти, коли тобі пропонує господар свята. Вона взяла келих, не знаючи, що сказати.

— Дякую і ее-егм… бажаю вам великого подружнього щастя.

Лада ковтнула вина, і світ вже вдруге за вечір полетів шкереберть, повернувши їй майже забуте…духмяні пахощі полонини літнього полудня… терпкий тривожний запах осіннього лісу… божевільний аромат весняного саду — яблуні, груші, вишні…

Я часто запитувала себе: що відчувають "божі обранці"? Про що мріють, чого бояться? Чому моя мати почала пиячити, а мій товариш Лукаш зрештою підсів на "янгольський пилок"? Час від часу в нашому тісному театральному світі лунали страшні новини — такий-то соліст стрибнув з вікна, інший — потрапив в п’яну бійку, де йому розтрощили голову… Це що — доля, прокляття для обраних?

Не знаю, яка природа цього явища, але навколо таких "зірок" завжди вирують пристрасті. Можна шкірою відчути напругу, якою оточені ці люди. Навколо них піниться енергія, переливається через край, запалюючи інших. Може, призначення цих людей — акумулювати енергію, а потім випромінювати її перед глядачами, послідовниками, учнями? Так чи інак, іноді ці живі блискавки влучають самі в себе…

А може їм просто тяжко бути такими особливими? Хоча, як на мене, тяжко відрізнятися від загалу в гіршу сторону, тоді як бути особливим, себто талановитішим, кращим, вищим… Хіба це так обтяжливо? Це мусить приносити насолоду — хоча б насолоду від влади над іншими. Та, схоже, "обранцям" потрібно постійно доводити, що вони мають право на цю владу. Справді, якби це було не так, я могла б отримати бажане після кількох лише вдалих виступів. Певно, деякі просто не витримують цієї гонитви за славою…

Однак, мені здається, мусить бути ще якась причина. Я ще не можу її сформулювати, однак, складається відчуття, що "обранці" самі прагнуть смерті… Життя втомлює їх більше за інших, ставить до них набагато більше вимог. А ще… може, все це вкладається в закони жанру. Якщо життя — гра, то головні герої мусять зійти зі сцени драматично , у світлі рампи, під грім овацій…

Втім, мене це не лякає. Якщо так чи інак ми мусимо згоріти — то чи не краще вибухнути феєрверком аніж тліти, захлинаючись димом?

Лада отямилась від крику. Несамовитого крику нажаханої дитини. Все навколо стихло — музика, танці, розмови… Лада, як і всі навколо, роззирнулася в пошуках джерела цього страшного зойку. Це була дівчинка років семи, яка перелякано роздивлялася щось в темряві за мостом. Дівчинка сиділа коло старости, і Лада зробила простий висновок, що це його молодша дочка, про яку йшлося напередодні. Про це свідчило й те, що Пава, яка ще досі стояла поряд, зблідла і кинулась до дитини. Дівчинка вже не кричала, але й досі налякано дивилась в темряву. Староста Кушнір і Пава намагались заспокоїти малу, але та лише тихенько скиглила, визираючи з-за їхніх плечей.