Публіка була під враженням. Говорили потім, що ми, виявляється, втілили новітню інтерпретацію класичної п’єси: нібито покинута наречена і чаклунка, як показала остання сцена другої дії, — то була одна особа, якій сниться сон. Можливо, передсмертний… Такий-от вийшов авангард. Втім, я добре розумію, що моєї особливої заслуги тут нема. Ця інтерпретація — повністю на совісті небесної канцелярії.

Того вечора Аманта похвалила мене. Навіть не так — вона нарешті звернула на мене увагу. Вона дивилася на мене з прихильністю. А в її гарних синіх очах танцювали грозові відблиски…

— І зачини фіранки, — наказала тітка Кора, — Якщо не хочеш, щоби вночі женихи дошкуляли

— Хто? — сонно промовила Лада з-під затишної плетеної ковдри.

Кора зрозуміла, що від неї чекають пояснень, заусміхалася, і, зачинивши за собою двері спальні, присіла коло ладиного ліжка.

— Женихи. Кажуть, що стара Варга, коли ще дівкою була, звела в могилу парубка, котрий їй відмовив. Ще й іншим дівкам помагала — варила правду-зілля: коли любить, житиме, а як ні — то зраночку вже й обмивали… Ото, кажуть, душі їхні приходять під вікна молодих дівчат, просять, щоб впустили. Не можна їм вікно відчиняти, бо ніколи щастя не матимеш…

— А я й так його не матиму, — зітхнула Лада, — Тож хай хоч буде чим дихати…

— Чого це раптом?

— Доля в мене така. Як не щастить, то вже що зробиш?

— Е, кепські справи. Ось чекай, я дістану тобі варжиного зіллячка…

— От красно дякую!

— Та я ж шуткую з тобою! — розсміялася Кора, — Ну, гаразд, спи.

Двері за тіткою зачинилися, і Лада залишилась сама. Тітчина оповідь мовби віджахнула сон, і тепер він сторожко чигав десь за вікном… Лада впіймала себе на тому, що прислухається — неначе й справді чекала на появу обіцяних "женихів". Це ж треба таке вигадати!

Поборсавшись ще трохи у намаганні закликати сон, Лада нарешті зрозуміла, що заснути не вдасться. В неї вже бувало таке — особливо ж після невдалого виступу, коли всі деталі недавніх подій комбінувалися у безладний гарячковий візерунок. Сьогодні не було ніякого виступу, втім її все ж таки переслідувало кілька прикрих спогадів. Молода жінка в крамниці замість продати Ладі пачку цигарок, зі словами "понаїхало тут", демонстративно розвернулась і рушила до комори. Лада розгубилась — вона не бачила жодних підстав для такого ставлення. Втім, схоже, дві бабці, що рахували копійки над пакунком цукру, поділяли позицію молодої жінки — вони провели Ладу глузливими поглядами, і, йдучи геть, дівчина почула навіть щось на зразок "городська шльондра".

Потім ще — коли вона стояла на місточку коло церкви, намагаючись збагнути, як саме вона встигла образити моральні переконання ясенівців, хлопак на ровері ледве не зіштовхнув її з моста. Швидше за все, зумисне. Про це, принаймні, свідчила нахабна усмішка на його засмаглому обличчі і непристойний жест, яким він прокоментував свій вчинок. Дрібниці, здавалось би… Скільки таких випадків трапляється щодня? Стільки, що ми навчились не звертати на них увагу, інакше можна було б закінчити свої дні параноїком і мізантропом. Втім, Ладі здалося, що ці інциденти були знаками — немовби те, від чого вона намагалася втекти, знайшло-таки її навіть в цьому глухому хуторі… Втеча від долі, довелося визнати, взагалі заняття безперспективне.

І от тепер її мучило звичне розпачливе безсоння. Годі, вирішила Лада. Вона підхопилася, швидко одяглася і навшпиньки, аби не розбудити тітку, вийшла надвір.

Було вже далеко за північ, проте повний місяць сяяв так яскраво, мовби мав на меті вибілити ніч, розчинити в своєму білястому сяйві. Можна було розгледіти кожен камінчик, кожну гілочку, лише поважні далекі вершини ховалися в мороці, відмовляючись брати участь у легковажних витівках нічного світила. В усьому селі не світилося жодного вікна. Стояла тиша — насторожена тиша порожнього концертного залу… Чи то здається лише? — запитала себе Лада, — і з концертним залом ця долина не має нічого спільного? А якби й так, то у цієї сцени міг би бути один ідеальний глядач… Вона підняла голову, шукаючи на небосхилі обриси Старої Вежі. Завмерла, розгледівши далекий вогник. Не спить, значить, загадковий пан Смерч…

Лада перейшла місточок і опинилась коло сільської церкви. Далі, за металевою огорожею — похилені хрести старого цвинтаря. Вона вирішила зупинитись тут, присівши на лавці коло огорожі. Цвинтар не лякав її. Навпаки, Лада більших підступів чекала від живих, аніж від мертвих. Принаймні, про це свідчив її досвід, в якому мерці фігурували лише опосередковано.

— Перепрошую… — раптом пролунало зовсім поряд, — Ви не заперечуєте, якщо я до вас приєднаюсь?

Лада рвучко обернулась, намагаючись розгледіти незнайомця, який, здавалося, виник нізвідки. То був присадкуватий літній пан, який ніяково усміхався до Лади з-за огорожі. Він швиденько обійшов огорожу і зупинився поряд з ослінчиком, де сиділа дівчина.

— Ви дозволите? Я — Васлав Боро, доглядач цієї церкви. В мене безсоння, і я вирішив трохи подихати повітрям…

— А ви що, ночуєте на цвинтарі? — дещо нервово поцікавилась Лада.

— Та переважно, ні, — мовив пан Васлав, і сам наче здивований такою ідеєю, — Я власне зараз працюю над книгою. Захопився і, ну… Додому мені з десяток кілометрів горами. Тож я вирішив дочекатися ранку в церкві.

Лада відзначила, що її новий знайомець говорить зовсім без протяжного акценту, властивого жителям Ясеніва. Та і сама ідея — сільський сторож, котрий вночі працює над книгою, здавалася їй трохи сумнівною. Втім, пан Васлав не виглядав надто небезпечним, і Лада не мала підстав йому відмовити.

— Он як… То що ж, прошу, сідайте. А ви не будете проти, якщо я дошкулятиму вам запитаннями? Раз вже так склалося, що в нас обох безсоння…

— Зовсім ні. Що ж вас цікавить?

— Скажімо, Стара Вежа. І пан Смерч. Як так сталося, що реальна людина стала персонажем сільських забобон?

Пан Васлав заусміхався, розглядаючи ламану лінію горизонту.

— Пан Смерч… Дуже освічена людина. І дуже талановита. Лише він не любить людського товариства. А людське товариство — не любить його. І має на те підстави.