— Ох, я вам влаштую дольче віту!

Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.

І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася — позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.

— Аа-хха. — Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…

…Х…

Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…

М-да, плідна дискусія.

Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.

— Хе-хе.

— Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?

— Угу.

— Прошу.

— Угм?

— Будь ласка.

— Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер — мій найліпший друг.

— Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.

— Ага, — погодився Бішоп, — зате поважають. Ну добре, почнемо.

Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.

— Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.

— Бішопе, я вас дуже прошу…

— Що?

— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.

— О, леді, вам пасує зелений колір.

— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?

— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.

— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.

— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!

— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.

Він покосився на мене, сумно зітхнув.

— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?

— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.

Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.

— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.

— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.

— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?

Я миттєво перелякалася і зблідла.

— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?

— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…

— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.

— Треба ж, який із тебе гуманіст!

— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?

— Ммн… ти майже вгадала.

— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.

— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.

Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.