З перших же кроків пан Бішоп виявив неабияку обізнаність у нелегкій справі контррозвідки. Він робив безліч шуму, махав рукам, як вітряк, свистів і гигикав, потім враз замовкав, шпортався, губив щось постійно, розв'язував і зав'язував шнурівку на мештах, зупинявся біля вітрин якихось магазинів, чи то жіночої білизни, чи то гірськолижного спорядження великих та понадвеликих розмірів з символічною назвою “Руслана”. Потім потяг мене до якоїсь дієтичної їдальні, і поки я мужньо сьорбала кефірчик у компанії регіональних бомжів, виглядав когось з вікна. Романтика. Цієї прогулянки я по гріб життя не забуду.

Нарешті, мені вдалося змусити його поділитися враженнями.

— Ну, маємо одного, поки що, — гордо заявив Бішоп, — худий, високий, очі булькаті, штани на ньому ледве тримаються, замориш, словом, навряд чи місцевий.

— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.

— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?

— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.

— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?

— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.

— А-аа… це…?

— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.

Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…