— Теодоре, чи не забули ми чого, коханий? — ніжно заволала моя новоспечена бабуся.

— Що? — відгукнувся Бішоп, визираючи з вікна.

Варто, напевне, відмітити, що не тільки він. Численні сусіди, як по третьому дзвінку, позаймали свої місця у ложах бенуар.

— Чи ми нічого не забули? Мої вісімнадцять купальних костюмів — ти взяв усі? Не дай же ж біг, забув. Креми — для рук, ніг, повік, гоління, сексу, від сонця, побутових травм і радіації? Маску для підводного полювання на рачкъ…

— Що — навкарачки? Все в тебе якісь нелюдські забаганки: то у ванні, то на антресолях… — бубнів пан Теодор, скачучи між велетенськими сумками.

Медді розташувалася на ганку і фарбувала губи у помаранчевий колір, я сиділа на валізі, відбиваючи ногами ритм шлягеру “шаланди, повнії кефалі” про нелегкі будні передовиків рибного промислу і надзвичайну повагу до них працівників поштово-транспортної індустрії. Нарешті, з’явився Бішоп, тягнучи на горбу наш курортний багаж.

— Ну, рушаймо?

— Треба присісти на доріжку.

Бішоп змучено зітхнув.

— Якщо я сяду, то вже не встану ніколи. — і тут же опустився на лавку.

— От тепер можна і рушати.

Нещасний мій викладач жалібно застогнав.

— Вперед, вперед! — рука Медді з затисненою в ній косметичкою проклала невизначену траєкторію путі, — зорн на зустріч!

— Зорі, а як же. Передчасній смерті від перевтоми, алкоголізму і карієсу, — злісно пообіцяв пан Теодор.

— Пане Бішоп, треба дивитись на світлу сторону темного боку життя. — порадила я, чим заслужила погляд, яким, певно, дивився на буржуазію Великий Магістр темного ордену Про-Літаріїв, Єлєйнин, від чого буржуазія банкрутіла, капіталізм загнивав, також в’янули квіти, і з неба падали птахи о двох головах.

Мені різко стало соромно і, взагалі, недобре, тож я і повела наступ, з криком “ій-єх, дубінушка, ухнєм” першою закинувши валізу на дах маленького екіпажу, що його Медді позичила для нашого турне у місцевому агентстві оренди нерухомості. Бішоп елегантно вліз на козли, і ми рушили.

Перших дві години ми зосереджено збивали зі сліду гіпотетичних переслідувачів, їдучи “строго на південь”. Потім, у момент Х, на перекладній станції (там іще був мотель з загадковою назвою “Безнаколонка” — якась фольклорна беззмістовна гра слів, хоча, може, туди не пускають без наколок, оскільки тільки для своїх в номерах — рожеве шампанське і дзеркала на стелі, хто зна?) ми залишили наш екіпаж з курортним причандаллям і приєдналися до каравану постачальників с/г продукції, що прямували до Вічного Міста.

В дорозі ми познайомились з одним дядьком, що віз м’ясо і бараболю для сітки ресторанів, що тепер є ледве не на кожній вулиці столиці. Звуться ці ресторани, здається, “Мак-Бутербродальдс”, там подають канапки з маком і м’ясом за скаженими цінами. Дядько ще скаржився, що кляті власники ресторану, знов таки премудрі амайранці, вимагають картоплю однакової форми і ваги, і м’ясо, щоб свіже, ледве не живе, щоб іще мукало, мовляв, свинина найліпшої якості. А платять же, як подачку дають, та ще б’ють в груди кулаками, що допомагають місцевому виробнику, а він скромний і невибагливий. Словом, ознайомились із життям-буттям манівцівської глибинки.

У такому веселому товаристві ми наближалися до благословенної столиці Яснізорії. Ми саме перетнули межу коломіської економічної зони, там де знаходиться музей під відкритим небом “Крутаха-Поховаха”. З тристепської, мови наших далеких і сумнівних, за відсутністю відповідної документації, предків, це означає “Кладовище з Червоним Парканом”. При музеї нині відкрито салон аранжування букетів і тур. бюро, інколи влаштовують презентації нових надходжень, що завжди отримує належну увагу громадськості. Ось недавно до колекції надійшли тлінні рештки Великого Банкіра, що надзвичайно покращило якість експозиції. Рекомендую відвідати при нагоді.

Однак, коло міської брами виникла проблема. Путь каравану перетнули працівники органів Упередження і Покарання, яких іще у народі кличуть Доку-Ментъ, зважаючи на їх характерну лексику. Це не обіцяло нічогісінько хорошого; власне, це тільки й того, що ритуальний збір, який часом проводиться при в’їзді до міста, але зустріти Доку-Ментів в понеділок завжди вважалося поганою прикметою. Троє представників стали посеред дороги у ритуальній бойовій позиції — права рука коло кашкета, ліва до клієнта, долонею вгору.

— Доку-Ментъ! — представився один з них, розпочинаючи ритуал.

Водій каравану витягнув товстий сувій із сургучевим догрузком і поклав руку до кишені — жест доброї волі і готовності до співпраці. Далі, за встановленим порядком:

— Права і тєхпаспаспорт, талон і страховка.

— В порядку, в порядку.

— В какому порядку? Прєвищили швидкость, платітє, платітє.

— Пробачте, не бачив.

— Пробачтє, платітє.

Тут водій мусив дістати гроші і виторгувати найліпшу ціну.

Ну, зрештою, і це залишилось позаду. Ми були у Вічному Місті, лишалось лише непомітно відділитися від каравану і знайти собі для серця одинокого притулок у кутку. Звичайно, існує такий вид послуг, як готель чи мотель, та з часом ці заклади надбали вузької спеціалізації: тепер вони є виїзними резиденціями шляхти і осередками профспілок працівників бордельного бізнесу. Медді, як представниця приватної ініціативи, відчувала глибоку відразу до профспілок, тож готелі ми обходили десятою дорогою.

Зате у Медді був один колега, що тримав нічний клуб “Марія-Магдаліна” спеціально для задоволення потреб вищих чинів Правовірної церкви. Там ще подають чудові коктейлі “Святий Дистилят”, “Молитовний Екстаз”, “Манна Піднебесна” і, особливо рекомендую, “Келих Грааля”.

Нам з Медді виділили невеличку кімнатку, та тішило усвідомлення того, що навряд чи кому заманеться шукати демонів у закладі для святих отців.