Прокинулася я вже під вечір. Страшно хотілося морозива і березового соку. І щось такого ще, окрім того, щоб набити нахабну пику пана Теодора.

Вони сиділи з Медді за столиком у барі, при чому Медді безсоромно залицялася до нього ніжкою. І це після того, як…

— Пан Бішоп, — прокашлявшись, урочисто проказала я, — я вимагаю сатисфакції!

— Та я вже помітив.

— Заткни пельку! — прошипіла Медді, — і вибачись перед дівчиною.

— Ии-аач, — пан Теодор точно виконав розпорядження, весело стріляючи очима, — б-бля -ска.

— Теодоре, безсовісна тварюко, іди, нагодуй дівчину морозивом і розкажи їй всю гірку правду. Навряд чи її ставлення до тебе при цьому погіршиться — далі нікуди. А мені ж вона, як-не-як, родичка.

— А можна без гіркої правди? Можна з березовим соком? — я запопадливо підхопилаа ідею. Пику я йому і потім встигну набити.

Пан Бішоп невпевнено звівся на ноги і осудливо глянув на Медді. А потім — на мене, з сумнівом і (Боже, невже правда?) співчуттям. Я або божеволію, або… Мені стало страшно. Ну, оце, здрасьті. Як ночувати із демоном, так нічого, а як займатися наукою, так шляк трафляє. Нічого, пан Бішоп, но пасаран.

Ми вийшли з “Марії-Магдаліни”, і похмурий пан Теодор повів мене під ручку вниз вуличкою. Бруківка вивела нас на широку гомінливу вулицю, що звалася Тещата, за легендою, тут колись проживала без прописки теща пророка Михмона. Навіть статуя стоїть: “Теща Михмона, на сторожі громадського порядку зі зброєю в руках”. Народ шугав, як чорні круки, ласі до пива, і сідав де попаді з метою напитися, зняти комунікаційні бар’єри, голосно пореготати і позачіплятися до молодиць всякого ґатунку. Особливо добре справа йшла біля статуї Тещі, яку чомусь вважали покровителькою приватної ініціативи; Медді таких вискочок глибоко не поважала, і я, звісно, теж.

Ну, то ми якось проминули цей центр з розвитку і впровадження розпусти та нездорового способу життя, і пан Бішоп нарешті знайшов забігайлівку з морозивом, достойну нашого відвідання. Правда, назва “Сутінкове місто” залишала можливість сподіватися на щось більше, як холодний десерт. Свій я отримала і почала споживати його з видимим задоволенням, в то час, коли Бішоп м’яв серветку і намагався зосередитися на завданні.

— Делі, — зрештою тихо проказав він, — я повинен вибачитись перед тобою.

Я заледве не вдавилася. Не можна ж так! Чекати поки людина почне їсти, а потім ні з того, ні з сього, вибачатись.

— Я повинен був давно вже тобі сказати… Ця твоя афера з Гаелом — це не тільки вияв твоєї аморальної поведінки, а й ситуація, яка становить невідворотну небезпеку для твого життя.

— Це ще чому? В його медичній картці вказано маніакальний розлад психіки і побутову кровожерливість?

— Ні. Та він же ж інкуб. А ти — суккуб, наскільки я розумію.

— А що? У нас соціометрична несумісність? Чи не співпадають біоритми?

— Схоже. Знаєш чим відрізняється демон від людини? А, ну звісно, то було у розширеному курсі “Демонологія-2”. Люди за природними ознаками — психосоматичні донори, а ви — рецептори. Тобто такий контакт являє собою донорно-рецепторний перехід, з виходом енергії тільки в одному напрямку. Розумієш? А якщо є два рецептори і жодного донора, хтось із них все таки отримає належне, та ціною життя іншого, руйнуючи його енергетичну структуру. Залишається той, хто має найбільш напрацьовані рецепторні канали.

Ну, і як я мала реагувати на подібне? Рецептори, ти бач. Грьобана Демонологія! Виникало кілька питань. Якщо ви, пан Теодор, знали про це увесь цей час… адже ж бачили, до чого йдеться? Чому було не попередити? Тут уже чути тонкий аромат якоїсь інквізиторської жорстокості. Він правда, весь час намагався якось зупинити мене, як коня на скаку, та ж ні разу ні слова. Чому це? Айй, Боже мій! Я взагалі дивуюся, як цієї ночі… А Гаел, теж мені ще, герой-коханець! Я не можу цього зрозуміти. Хіба, дійсно, комусь було особливо вигідно позбавити мене життя… А у мене ж не виникло жодної підозри! Який чудесний спосіб вчинити убивство на замовлення, хто б міг подумати! Не те щоб мені життя обридло, але якщо вже вибирати… Дуже дотепно. Тільки кому б це здалося? Інша річ, може Бішоп просто бреше, користуючись моєю необізнаністю? Але я якось відчувала, що це — правда. Правда, значить. Значить… Ні-ні, ніяких істерик чи суїцидних ексцесів. Якось це все дивно. Треба розібратись. Але Гаел… Стоп, цензура. Думати поменше, побільше спати і їсти.

Я повернулася до морозива. Воно не встигло навіть розтанути.

Тяжко було на душі. М-да, в такому стані, у своєму методологічному аналізі руйнівної сили ЗБ, я могла б додуматися (Боже, збав!) навіть до концепції утримання і сублімації. Он, вже, почала манірно облизувати ложечку, акцентуючи особливу увагу на її черпальній частині. Бішоп поглядав на мене нервово, очікуючи, певно, якоїсь дикої реакції з криком, плачем, фізичними пошкодженнями і моральними збитками. Не знаю, може б так і було, та тут звідкись долинула пікантна фраза, яка, не піддаючись моментальній підсвідомій інтерпретації, швидко вивела мене з інтелектуального ступору.

— Впав, Ліоне, знову впав.

Сивий дядечко інтелігентської зовнішньості різко поставив склянку на стіл.

“Хм, однією проблемою менше, — злобно подумала я, — та й вік, як на мою думку, вже дозволяє відійти від справ.” Та потім я спромоглася навіть здивуватися. В нашому дикому суспільстві, де громадська думка живиться пошлими підозрами і чорними жартами, не практикується подібна відвертість. Хоча кажуть, чоловіки ліпше досягають взаєморозуміння, та й то, в умовах клозетної демократії. А тут таке… Що б це значило?

— То й що, Вік-Торг, — звернувся лисий і носатий Ліон до того цікавого чоловіка, — хіба ж це вперше?

— Ну, звикати до такої ганьби? Соромно. До рук тепер брати не хочеться.

— Х-хе. А як же інакше? Знаєш якийсь інший спосіб? То навчи.

— Чого ж, ідеш до банку, там надають таку послугу. Все тобі зроблять. Ти тільки спостерігаєш.

Тут мене розібрав істеричний сміх. Уявила собі ситуацію: ідеш до банку, кажеш, мовляв, проблеми з посередником… Та не все так просто.

— Ну, Вік-Торг, і скільки ж тепер дають?