— Ого! По-моєму, це весело. Я би на твоєму місці так розважалася.

— Та, блін, я так порозважався якось був із фенозипамом, рятуючись від нещасного кохання, що за тиждень встиг купити машину, розбити її, невідомо куди витратити 20 тисяч баксів і одружитися. А потім ще й нічого цього не пам'ятав. Дуже і дуже якісна амнезія…

— Кльово. Що ж, і я спробую.

Зрештою, ніякої амнезії Марлі не хотілося. Місяць, прожитий на «марудній середньоширотній fucking Україні», з того всього виявлявся місяцем майже стовідсоткового драйву.

— Я нарешті жила! — вже вкотре видихала Марла, — дякую тобі, Ілюха! Ти просто вирвав мене з мого комфортного туману, Де я пленталася останні три місяці…

Звісно, що з Марлиної голови хутенько вилетіли всі кризи й загострення ситуацій, пережиті за ті ж три місяці, залишилося тільки відчуття невимовно тупого і легкого, нудного й одноманітного буття, Де основним Марлиним завданням був щоденний вибір ресторану 1 перевірка електронної пошти, що час від часу таки переривалася слабким зусиллям написання якихось статей… Чи так це все було?

Ілля посміхався. Марла не могла достеменно сказати, хоче він, аби вона залишилася, чи ні. Він. як відомо, був особою контроверсійною.

— Якщо не вийде зробити тебе моєю дружиною, залишу коло себе за контрактом:), — написав він їй у повідомленні попередньої ночі. Сидячи напередодні у кав'ярні на бульварі Шевченка й поїдаючи неймовірної помпезності десерти, Марла з Іллею мали, що називається, серйозну розмову.

— Я придумав, як зробити так, щоби я не почувався худобою… Я просто вкладу в тебе гроші. Все-таки вкладу. і на тобі ж їх робитиму. Тільки музику треба змінити буде.

— Ну, навряд чи з мене вийде солоденька дівчинка-поп-співачка…

— А нафіг і не потрібна нам солоденька дівчинка. Потрібен імідж такої гостросексуальної Лоліти — хоча ти вже й старша, звичайно — такої дівчинки, яку би до смерті хотіли товсті дядьки з грошима. і щоб вони ті гроші з радістю викладали… Ти ж англійською говориш?

— Угу. І французькою.

— О, взагалі тоді добре. Тоді нафіг кидаємо цей совок — Україну взагалі ніхто серйозно не сприймає, весь цей ваш нещасний шоу-бізнес так званий…

(Марла поморщилася, але не погодитися не могла). Ілля з палаючими очима продовжував:

— Спочатку — Росія, потім і її до сраки, а потім — Європа і більше, більше, більше… У тебе велике майбутнє, Марло.

По цих його словах Марлі в горло вже не поліз ніякий десерт, вона просто було збиралася порахувати, вкотре такий пишний монолог перед нею виголошувався, тут же знайшла спільні риси у всіх, хто його коли-небудь проголошував, і не без задоволення відзначила, що з кожним новим почутим монологом у ній додається веселої іронії і применшується золототканих ілюзій. Утім, Іллі вона навіть трохи вірила (а чи не вірила вона «трохи» всім його попередникам?), десь так відсотків на 50. інші п'ятдесят списувалися на його славнозвісну контроверсійність.

— Це ж мені й ім'я треба буде придумати комерційне якесь, — не зовсім добре посміхнулася Марла.

— Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?

— Ні… Нейтральне таке прізвище.

— Ну, от і добре. Нейтральне — це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?

— Га?

— Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… — Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров'ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.

— Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано-запитально звела докупи брови.

— Я не про стосунки… — Ілля зітхнув. («Хто такий Х'ялмар?») — я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. — Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.

— Я знаю, — продовжував Ілля, — ти — та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

— Гм?!

— Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший — пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

— Так звані, курва, друзі.

— Прошу? — не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

— Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

— Ти використала Х'ялмара.

— Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? — Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. — Угу.

— О дає!

— Така дивина, — це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, — ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

— Заздрить, напевно… — знизав плечима Артан.

— Тю, так чому ж тут заздрити?

— Ну, просто собі заздрити, та й усе.

— Угу. Ясно. — Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє — в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.

— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.

— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.

— Муа? [8] — перепитала Марла.

— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.

«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.

— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…

— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.

Тепер вже сумно посміхався Ілля.

Під'їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:

— Блядь, менти — і ті заробітчани!

— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда-німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).

Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по-іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.

Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.