— Яке в мене дежа вю — прошепотіла ніжно Марла, пригадуючи ці ж самі слова з уст іншої дівчинки на останній вечірці перед від'їздом з України «От фак, я ж пообіцяла їй тоді писати і привезти щось від океану, фуфеля останній. Дівчинка ж хороша була, художниця й білявка» — після тієї думки Марла зловила себе на іншій: «Ага, чорнявки — то вже трохи страшно». Тим часом Ксюша вклякла перед Марлою і, втиснувши й геть у шафки з екстра-рушничками й emergecy -прокладками, заходилася розщіпати Марлині джинси Завдання це виявилося куди легшим, ніж вона того сподівалася широкі штани з купою кишень і купою непотребу в них моментально гупнули на підлогу туалету Тієї ж миті у двері злостиво постукали і оголосили, що посадка близько У Марлиніи голові застрягнуло на раз дві думки «Бляха-муха, тут же сраль-ник» і «Ну от, так завжди, на самам інтєрєснам мєстє» Ксюша, подарувавши прощальний поцілунок Марлиному пупові, повільно підвелася Вона здавалася спокійною й цілком нейтральною Марлу, що почувалася геть дурнувато зі своїми згубленими штанцями, це трохи дратувало

— Шкода, — знизала плечима Ксюша

— Угу, — Марла нарешті підібрала з підлоги своє знеславлене мілітарі.

— Пішли?

Згодом вони вже обмінювалися телефонами і домовлялися про зустріч. Коли літак нарешті приземлився і погасли лампи на табличках із застібнутими пасами безпеки, Ксюші зателефонували

— Так, все в порядку. Добре долетіла. Угу. Як малий? Так. Давай, я теж тебе люблю.

— Зустрічають? — ввічливо поцікавилася Марла.

— Та ні це чоловік дзвонив. Він зараз на Мальті. Ми там живемо взагалі-то.

Уже на слові «Мальта» Марла похолола Наступний кадр був уже стовідсотково соуп-оперний:

— От, хочеш подивитися на нього? — лукаво, так, ніби щойно кльово когось надурила (чи МАЙЖЕ надурила через невблаганну стюардесу за дверима) підморгнула Ксюша Тут же, в телефоні з'явилася знимка того, про кого вже думала Марла — Іллі.

— От тобі й на — вона аж присвиснула.

— Що, — кокетливо перепитала Ксюша, — важко повірити, що я заміжня? А вже, прикинь, синові майже чотири роки

«От тобі й на, братан Ледве не трахнула твою дружину», а вголос до Ксюші:

— ОК. Знайдемося якось. Папа!

«Та не дай, Боже, нам знайтися… — Марла почекала, доки вийдуть з літака всі до останнього пасажири — Пес ся всрав, фор ева ева.

— Памілуйтє, батенька, зачєм асквєрнять уста сахарниє пацелуєм бєсформєннай тварі? — казала Марлина ядуча посмішка, подарована Флюгельгорнові. Останній, маючи не особливої краси дружину, намагався знайти максимальну кількість лажі в інших жінках. Принаймні так собі пояснювала Марла його заочні (в денній формі Флюгельгорн повсякчас обіймав-цілував-милував її, як рідну душу) коментарі стосовно її зовнішності. Щось на кшталт «Ой! Це Марла на картинці? Дивіться, і фігуру їй тут намалювали» не особливо би її підшкрібало, якби не видавалося в присутності важливих для Марли людей. Іллі, наприклад. Але, на щастя, його це взагалі не займало, хіба лиш викликало посмішку правим кутиком губ.

— Яка ти… Співачка, письменниця, журналістка… — (Марлі всі ті прикладки ставали поперек горла. Всього потроху, нічого досконало), — красива жінка.

— And I kissed her — good bye — said all beauty must die [28]… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам'ятаєш цю пісеньку?

— Ні, навіть її не знаю.

— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…

— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.

— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.

— Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, — Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. — Ну і де ж ми тепер?

— Не знаю, в мене — топографічний кретинізм, я ж попереджала, — вмила руки Марла.

— От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.

Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.

— Як сльози світу, — Марла притулилася лобом до зимного вікна.

— Ну, з Богом, — Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.

— А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я — в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?

— Чим смердить — раєм чи пеклом?

— Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?

— Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.

— Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.

— Гм, підемо туди разом… — Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив'язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов'язання — помирати легко будь-якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.

— Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, — провадив далі Ілля, — і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні — до пекла, другі — до раю.

— Ага, а насправді і перші, і другі — до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.

Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.

— І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам — пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.

І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено-професійно й екстатично-аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід'ємною складовою.

Літак до Делі жахливо затримувався. Через приїзд російського президента. Марла вже встигла скупити майже все кампарі в бориспільському дьюті-фрі і посадити акумулятори в плейєрі. Встигла подзвонити Іллі й сказати:

— Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.

Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку — будь-яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.

А от пики бицюганів совкодупих вічні… — Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам-переросткам підкиївської склепки.

Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.

Але фенозипам — ніззя фор ева.

— Піть желаєтє? — (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)

— Кров твою, хохол позірний! — Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.