Скільки він так пролежав — не пам’ятає. Коли прийшов до тями й насилу розплющив очі, у холі ніби посвітлішало, і він здогадався, що зійшов місяць.

Помацав потилицю і відчув під пальцями чималу ґулю.

“Геть зіпсували мені вид іззаду”, — подумав він, як завжди, вдаючись у критичних ситуаціях до рятівного гумору.

Звівшись, сів.

Над ним стояв робот з піднятою рукою.

“Не міг же ти, чортова залізяко, сам себе відремонтувати. Виходить, той неввічливий джентльмен ховався навпроти тебе”.

Сперея руками об підлогу й відчув під руками щось згусле й липке. Кров? Ще раз помацав свою потилицю, вона була сухою — удар завдано чимось тупим, отже, кров чужа.

Помацав навколо себе.

Людина.

Відсмикнув руку. Труп уже закляклий, очевидно, агента вбили ще до того, як Джо зайшов у хол. Так ось чому були відчинені двері!

Якусь мить прислухався, як у потилиці боляче пульсує кров, і нараз збагнув: у холі не чути цокання годинника! Повернув голову до східців, що вели на другий поверх, — так і є. Ніша порожня.

Схопившись, Джо одним стрибком вилетів у коридор, котрий був чимось освітлений. Він біг, як у тунелі, не розуміючи, звідки таке дивне світло. Нарешті збагнув — місячне. Він біг коридором і дивувався — такого яскравого місячного світла вже не бачив давно. Коли вискочив з вілли, вгледів, що в дворі промайнули дві чорні постаті. Якраз тієї миті місяць пірнув за хмари, і двір наче накрило чорним крилом.

— Сті-ійте-е!!! — крикнув Джо, ще гаразд не знаючи, як буде діяти. — Всім ні з місця! Кримінальна служба! Ви оточені! (Іноді це діяло, і грабіжники, особливо недосвідчені, в паніці здавалися, гадаючи, що й справді оточені).

Та дві тіні чи то не почули його крику, чи, може, не звернули на нього уваги, а тільки притьмом вскочили в кабіну птахольоту. Забриніли, натягуючись, ланцюги, годинник підстрибнув і почав підніматися, похитуючись з боку на бік (чути було, як у його нутрі задзеленчав маятник, б’ючись об стінки корпусу).

Коли детектив нарешті добіг, невидимий у пітьмі птахоліт уже підняв годинник над землею десь футів на три. Не роздумуючи — та й думати вже не було коли — детектив підстрибнув до годинника, що гойдався у нього над головою, і вхопився за ланцюг. Тримаючись однією рукою, другою дістав з кишені магнітний мінірадіопередавач, притулив його до ніжки годинника і вже хотів було стрибнути вниз, як ланцюг, загримівши, потягнувся вгору і притис його руку до днища годинника.

Джо відчув, як стрімко втікає з-під ніг земля. Звивався вужем, борсався всім тілом, намагаючись визволити руку, але все було марно — руку затисло ланцюгом, як у капкані. Птахоліт піднімав його разом з годинником, і десь там, унизу, під його ногами вже була прірва, на дні якої гудів вітер. І коли нарешті Джо висмикнув руку (птахоліт зробив крутий віраж, годинник гойднувся, і лише тоді ослаб ланцюг), стрибати вже було пізно: далеко внизу, в чорній порожнечі, рясно сяяли далекі вогні Міста…

Злітаючи, як на турніку, детектив намагався зачепитися ногами за край годинника-так зростали шанси довше протриматись. Внизу вітром дихала холодна і чорна прірва, і далеко на її дні хижо блимали вогні, немовби зграя вовків, позадиравши голови, стежила за людиною під годинником.

М’язи напружились до краю, і здавалося, що вони вже бринять, наче натягнута до краю струна, яка ось-ось обірветься. Джо відчував, що втрачає сили. Майнула зрадлива думка: розчепірити пальці і шугнути вниз… Все одно довго не протримається, то для чого зайві хвилини мук?

Але зціплював зуби, гнав від себе той розпач, розгойдував ноги — і зрештою таки зачепився ними за днище.

Стало трохи легше. Джо підбадьорився, відчуваючи, що не все ще втрачено — шанс врятування, хоч і мінімальний, але є.

У птахольоті, певно, побачили людину під днищем годинника і вирішили збити її променевим пістолетом. Промінь, що вдарив із птахольоту, був нереально голубим у чорній порожнечі ночі, і на якусь частку секунди він навіть видався детективу рятівним: схопитись би за нього і з’їхати вниз.

Промінь заметався по колу. Той, хто водив пістолетом, остерігався зачепити годинник, тому ніяк не міг дістатися до людини під його днищем. Джо підтягнувся, міцніше вперся ногами в дно годинника, намагаючись до нього прилипнути, зменшитись. А вогні Міста вже лишилися далеко збоку. Куртка на Джо пузирилася, з виляском лопотіла за спиною.

Голубий промінь то зникав, то знову нишпорив навколо годинника.

“І чого я так вперто чіпляюся за своє життя? — знову майнула зрадлива думка. — Розчепірити пальці, каменем шугнути вниз… І все. Передавач уже працює, посилаючи сигнали, за якими і знайдуть годинник, а що мене не буде… Все одно колись доведеться помирати, то яка різниця — коли?..”

Ледве одігнав од себе ті думки, а ось сили, щоб і далі триматися, уже не було. Ну, вистачить їх на кілька хвилин, але не більше. А далі що?

Пальці вже німіють, все тіло наливається важенним свинцем.

Та ось птахоліт почав знижуватися, знизу війнуло свіжістю, ще через кілька секунд Джо відчув бризки на своєму лиці. Чи то зривався дощ, чи то внизу була вода.

І тоді він згадав, що за Містом, у південно-західному напрямку, тягнуться великі озера, і птахоліт, очевидно, летить якраз над ними… Озера були глибокі — він колись літав туди ловити рибу.

І Джо, втрачаючи останні крихти сили, збагнув, що доля посилає йому єдиний шанс урятуватися.

Звичайно, можна і об воду розбитися, якщо висота велика або впадеш на берег чи на острів (а вони є на озерах), але шанс врятуватися все ж є.

Не вагаючись, Джо ледве розчепірив закляклі пальці і, перевертаючись в повітрі, задихаючись від вітру та бризок, пролетів зо два десятки метрів у суцільній пітьмі, вирівнявся так, щоб ноги опинилися внизу, стрімко увійшов ногами в холодну чорну воду і зник у її глибині.

— Старий… — на екрані був інспектор Х’юлетт Кларнес, стурбований і похмурий, наче не виспався. — Неприємні вісті, хай йому чорт. Доки ти ніжився в постелі, сьогодні вночі…

— …невідомі джентльмени удачі викрали з вілли “Двох щасливців” годинник з привидом, — закінчив за нього Джо. — Ти це мені хотів повідати, старий?

— Як?.. Ти знаєш? Але з яких джерел?

— Наснилось, — іронічно буркнув детектив, розтираючи лівою рукою праве плече, потім правою — ліве. — А звідки ти дізнався?

— Вранці до мене прибув професор ван Гофф і привів із собою свого колегу, теж професора, спеціаліста з голографії. Оскільки тебе не було на той час удома, то ми втрьох полетіли на віллу. Мій агент убитий. Годинник щез. А за те, що я приховав від начальства історію з привидом, мене чекають неприємності.

— Але ж я все взяв на себе, у тебе є моя розписка.

— А-а… — інспектор скривився, — що твій папірець, коли діло так повернулося?!. Ні, кари мені не минути.

— Обіцяю, що все буде о’кей!

— Яке там “о’кей”, коли таємниця привиду не розгадана, а сам годинник — тю-тю в невідомому напрямку! — Х’ю помовчав, зітхнув. — Якщо взяти до уваги, що годинник не може літати, то, очевидно, його забрали птахольотом. Але для чого?

— Мабуть, комусь закортіло звірити за ним час.

— Я тебе серйозно питаю, а ти… Краще скажи, хто б міг його викрасти? Майкл у лікарні, він тут ні до чого. Можливо, є ще пришелепок, котрий закохався в привид?

— Можливий інший варіант: злодій хоче відкрити таємницю голографічного винаходу, щоб згодом присвоїти його.

— Я підняв на ноги агентів.

— Твоя служба і далі може преспокійно відсиджувати делікатні місця, — усміхнувся детектив. — А ти негайно прилітай до мене, і ми через годину будемо там, де сховано годинник з винаходом Едгара Стівенса!