Поиск
АЛЕ МИ ТУЖИМ ПОТАЙ…
Тягар буття не давить нам на плечі,
І наших мрій реальність не зімне.
Це існування наше неземне —
Як танець фей навколо порожнечі.
Наш світ ясний, у нас немає долі.
Є лиш ума забави чарівні.
Але як страшно тужить в глибині
Кривава праніч варварства й сваволі!
В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,
Легкі, як німби інопланетян, —
О, як ми тужим потай за життям
З вогнем зачать і таїнствами смерті!
ЛІТЕРИ
Ми інколи беремся до пера
І звично пишем літери і коми,
Які відомі кожному. Це гра,
Що має здавна правила й закони.
Але, якби побачив їх дикун
Або людина з місяця, — дивами
Для нього був би знаків цих табун,
Це біле поле, всіяне словами,
Кабалістичним плетивом чудним
В химерних візерунках алфавіту
Тоді, мабуть, постав би перед ним
Страшний і незбагненний образ світу.
Були б там роги, ноги і хвости,
Рослини, змії, птиці й поторочі.
І, вражений до сліз, до німоти,
Він би читав їх, як сліди воронячі.
І в цих відбитках найрізніших мов,
У цьому хмизі втіленого звука
Побачив би, як жевріє любов,
Палає гнів, обвуглюється мука.
Він би жахався, плакав, і тремтів,
І переляк вишіптував, як знахар,
Збагнувши безмір зоряних світів
У мікросвіті цих графічних знаків,
Де стільки літер нижуться в рядки,
Такі чіткі й однакові, що навіть
Життя і смерть, кохання і ненависть
Стають подібні, наче двійники…
І врешті б він, бурмочучи закляття,
Той білий аркуш кинув у багаття,
І, при багатті мирно задрімавши,
Повірив би, що чарів тих нема вже,
Що весь той жах розвіявся, минув,
І аж тоді б він, певно, усміхнувся,
І аж тоді б з полегкістю зітхнув.
ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА
Те, що було ще вчора над усе,
Найвищий досвід, наймудріша теза, —
Тьмяніє раптом і втрачає сенс,
Як партитура без ключа й діеза.
І побудова гарна і струнка,
Що в ній було доцільне все і вічне,
Безладно розпадається, зника,
Мов губить враз ядро своє магічне.
Так і обличчя, любі нам колись,
Такі прекрасні, юні і відверті,
В печалі зморщок тінями взялись
І визрівають, блякнучи, для смерті.
Так у душі і захват, і порив,
Ледь спалахнувши, гасне, і натомість
Приходить жаль, що все ж це до пори,
Як щось одвіку вкладене в свідомість.
Та над цією прірвою розрух,
В долинах смерті, де сама трагічність,
В кромішній тьмі пручається наш дух,
Долає смерть і світиться крізь вічність.
ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР
Сидить старий, схиливши сиві скроні,
Перебирає бісер на долоні.
А навкруги — руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лунає лиш приглушений псалом.
І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен.
Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх… Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.
В його руках барвисті намистинки.
Вони — як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску…
ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА
Правічна тиша і правічний сон…
І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,
Пробився промінь. Пронизав безмежність.
Із хаосу вихоплює світи.
І розтинає прірву чорноти
На день і ніч, життя і протилежність.
Вдихає душу божому рабу,
Снагою зел запліднює природу,
Бажанням дії, боротьби і плоду.
Вливає небо в чашу голубу.
І творить світ живий і неповторний,
І славить все той промінь животворний.
А потім він у безмір лине знову,
Шукаючи свою першооснову,
Крізь ті світи, які він сам створив, —
Молінням рук, простягнутих угору,
Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —
Це боротьба, це щастя, це порив!
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: