— Ти! — Пепсі зривається з лави. — Я приб'ю цю ворону!

— Перехожі з цікавістю спостерігають за ефектною Дівчиною, яка намагається наздогнати і прибити ридикюлем ворону. Птаха злітає. Пепсі озирається, шукаючи камінь.

— Тікай, чоловіче, бо то скажена дівка, — радить Корватові Дідок Круць.

«Куди вже тепер тікати, — приречено вирішує Корват. — Я — невдаха. До того ж зрадник. І, здається, залишився без нареченої. На радість партизанам».

Ворона назавжди щезає у верховітті тополь.

Пепсі повертається.

Зауважує, що Корват збирає речі.

— Ти вже йдеш?

— В мене призначена зустріч.

— Тікаєш?

— Кажу ж, зустріч призначена…

— Подзвони до Жури. Він просив.

— Нащо я йому здався?

— Має план. Хоче їхати до Ізраїлю. Виясняти, врешті-решт, про цілий той махон. Там, до твого відома, всім мафія заправляє. — Пепсі говорить вже без істеричної захлиненості. Конденсатор розряджено. Горловий спазм сповзає з кадика. — Ти зв'яжися із ним… У візитці підкреслено офісний телефон. Він до шостої буде в офісі.

— Чим я йому допоможу? — дивується Корват.

— Злякався?

«Знову буде кричати». — в Корвата раптом виникає невідпорне бажання нацмулитися горілкою до всирачки.

— Нехай… Мені треба подумати… Ні, чекай, все вірно… Я допоможу Джипсі. Обов'язково.

— Я сподіваюсь. То ти йому передзвониш?

— Так.

— Це точно?

— Я йому передзвоню до шостої, — Корват говорить повільно. Відділяючи кожен склад. «Може той Жура хоч пляшку поставить. А я… Я, дійсно, не людина вчинку», — вирішує він.

— Я йому сказала, що ти маєш знайомих у Тверії.

— Навряд чи вони допоможуть. Прості собі люди, по вуха в проблемах, рахують кожен шекель, вчаться…

— Але передзвони, чуєш…

— Чую.

— Я тебе прокляну, якщо не передзвониш. Я така.

— Я ж пообіцяв. До побачення, Пепсі.

Та не відповідає. «Дідько з тобою», — вибачає їй Корват.

Він йде у бік катедрального собору. Тіні покоротшали і звуки міста притлумлені короткою станиславівською сієстою.