— Та чекайте ж, хлопці! — Роман Теодорович піднімає руку на знак уваги. — Я хочу послухати про знедолений текст.

Корват раптом зауважує, що всі його слухачі менш або більш нетверезі. «Певно під столом багацько порожньої тари», — здогадується він і каже:

— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи.

Здоровань і старий художник перезираються. Через павзу Литвин:

— Пан Корват, бачу, трохи знається на східних парадоксах. Але… Або притчі невдало підібрані, або ж я не все розумію…

— Якась поплутана китайщина, — погоджується Роман Теодорович.

— А Ви пам'ятаєте Миколу Хомського, котрий жив на розі Бельведерської і Орлика? — питає Литвин Корвата.

— Читав, ще як був студентом, його посмертно видані есеї.

— От він, — старий художник приязно посміхається Аристидові, — теж намагався робити щось подібне до Ваших експериментів. Він вивчав Кабалу і гебрейських містиків — чи навіть сам був з рабинського роду — і створював від'ємну мову, у котрій під сумнів бралось саме значення кожного слова [17] . Прецікава була людина, хоча й не поцінована за життя. Вбили ж його, до речі…

— Кращих нищать, залишають нарід без провідників! — констатує Папертюк.

— Але ж ця повість не кабалістична і написана українською, — каже головний редактор. — Тут ніяких ґебрейських конструкцій немає…

— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття. Ну не знаю… Не можу вам краще пояснити…

— Як казав Шопенгавер: хто ясно мислить, той ясно формулює, — зауважує Литвин.

«Нажерся б ти атенололу, тоді б я подививсь на твоє ясне мислення… Але ж і лекцію сьогодні (Господи, на все воля Твоя!), напевне, завалю… Клята пігулка». — Корват починає ненавидіти кабінет часопису «Духовне відродження», радянську архітектуру, помідорові присмерки Папертюка, світову філософію, бабу Світлану, немиті вікна, вчення Цуцирлівенка, зашкарублість мови, рахманне передання і бадання і (чомусь особливо конкретно, гостро, до ригачки) кашеміровий піджак Романа Теодоровича. Уголос він каже:

— Даруйте, я все ж таки не Гайдеґер. Папертюк тяжко зітхає, устає з дивана:

— Тра йти працювати. Теперка вже по першій.

Він бере під паху свою дошку. Єрульчак, мугикнувши Щось незрозуміле, займає місце за редакторським столом.

— Каву будеш пити? — питає він Корвата.

— Ні, дякую… За годину маю лекцію в університеті.

— Про що лекція?

— Спецкурс з герменевтики. Тлумачу спудеям таємниці літературних текстів.

— То якраз твоє, — погоджується з існуванням спецкурсу Роман Теодорович. — Ти їм там всім заб'єш баки своїми текстами, метаархівами, призначеннями. У них голови послухають, в твоїх спудеїв… Але ти щось блідий, чоловіче. Серце?

— Не ту піґулку з'їв… — Корват встає. — Ще раз дякую Вам…

— Маєш бігти… Ну то біжи, письмаче, — Роман Теодорович тисне йому руку. — А ми тут з хлопцями ще по каві втиснемо… Втиснемо? — питає він в позацехового партача, котрий підозріло довго долає поріг редакційного кабінету. — Сідай, Павле Івановичу, ще наробишся сьогодні…

— Та маю замовлення, — кволо випручується Папертюк.

— Всього не переробиш, — посміхається Литвин.

— А назву таки зміни! Зміни назву обов'язково! — навздогін Корватові кричить головний редактор.

Друг реввоєнгакера залишає кабінет. Клацає клямка англійського замка.

Литвин витягає з торби пляшку «Банкетної», ставить на стіл.

— Горілочка! — зітхає Папертюк.

— В нас про таких, як оцей Корват, кажуть: суціга, — висловлюється старий Стасьо, відкриваючи пляшку.

— Та хлопець він начебто непоганий, — каже Єрульчак, витягаючи з шафи шкляні стопарики, — але ж… Поначитавсь усякого постмодернізму, собі на згіршення… Але мене, старого писача, словоблудієм не обдурити: від цих його поштарських байок на циганську версту тхне містифікацією…