Місто — omnis саго аd te venіеt [11] , немандрований пропащ зліплений з плоті кам'яниць та людських скупчень, правнук Єрихону — назване було при заснуванні Станиславовом.

Коли годинник ратушної вежі бамкає десяту годину ранку, з двох протилежних кінців Станиславова назустріч одне одному вирушають Аристид Корват-Яцина і Галина Вергун на прізвисько Пепсі.

Доки Пепсі, чекаючи на маршрутний «пежо», прогулюється автобусною зупинкою мікрорайону Пасічна, Корват втрапляє в епіцентр бузкового вибуху. Квітневий ранок розфарбований білими, блакитними, ліловими, фіолетовими смолоскипами і протуберанцями бузкового цвіту.

В Корвата на запах бузку алергія.

Сверблячка у горлі.

Прискорене серцебиття.

Вени на зворотному боці лівої долоні напружуються, стають шпагатовими, рука терпне. Він похапливо ковтає піґулку атенололу. Власне він хоче проковтнути лише третину піґулки, відкраявши шматок звичним, ювелірно вирахуваним порухом щелеп, але, сп'янілий від закличного аромату, ковтає всю довгасту Filmtablette. Виріб франкфуртських фармацевтів щезає у глибині стравоходу. Він лякається, намагається спровокувати блювоту.

Марно. Серцебиття тільки прискорюється.

Неквапно, аби не сполохати напіврозбудженого монстра алергії, він прямує до міського центру. Середмістя насувається на нього всіма ознаками своєї фізичної присутності: вивищенням будинків, ущільненням натовпу, барвистим шумовинням одягу, тіл, супрематичних спазмів різно-калібрової машинерії, маршрутами котів, собак, птахів, траєкторіями комашні. Вивищення, ущільнення, спазми і траєкторії сукупно атакують простір бузкового вибуху і зносять його в нікуди, у зніяковіння двоповерхових передміських завулків і першими, випередивши фармацевтику, рятують Корвата від алергічної навали.

Врятований, він входить у незриму браму метафізичного Станиславова, у простір містичний, проектний, розпланований Силами на століття прихованого від заселенців життя. Нащадок профанів, він чує перепадами і переступами настрою лише перші звуки складної симфонії, бачить лише зовнішні лускуваті бганки символів та міфійних інспірацій невидимої цибулини соnсерtо Stanyslawowirum, зрощеної з окультного зародка, з одного із багатьох непроявлених зерен медоносного, барокового, мироточивого, повстанського, розкольно-сектантського, кабалічно-месіанського 17-го століття, кинутих у неперебутно офсайдний галицький ґрунт.

23 травня 1644 року Наглядач Тартарійського Ґрона братів-свідків Християни Розенкрейцера Франческо Такаррена у супроводі Пнівського каштеляна Яна Данила Корбуцького, хворого окультисти Асмуса, комонних джур та найманців з ґаламанської сотні гетьмана Потоцького, в'їхав у село Заболоття (з маєстатних володінь ордината Калиновського), що розкинуло вбогі свої споруди берегами мочарних боліт, що з волі Творця збирали води межи двома Бистрицями, гірськими і -у ті часи — плотогонними річками Дністрового куща. Перед тим у Чорному лісі верховий загін зустрів небезпечного і потворного мандрівного демона з почту чортячого архистратига Зебубіса. Хоробрий каштелян не розгубився і, наснажений окультною молитвою Наглядача Тартарійського Ґрона, заколов пікою те чудисько, котре потому великий знавець бестіарію Асмус, тамуючи гарячку сикером та краківською аквавітою, визнав істотою, знаною у вченій Європі яко «мантикора транскарпатська рогата». Єдиним, що розходилось з класичним описом мантикори, уміщеним в «Мо nstrifer о» Пфульція, були несамовито блакитні очі потвори. Видовжені, позначені сфінксовою красою межово африканських істот.

Сотворивши вдячну молитву і заклявши закопаний труп потвори хімічним словом Християна Розенкройцера, провідники загону зрозуміли невипадковість пригоди. Для містиків-бо подія, визнана в певному циклі першою, є незаперечним Знаком вибраності місця для початків плідних, несамовитих, незабутніх. Маючи таємне завдання визначити місце фортеці, що мала б у майбутті протистояти Східному Хаосові на татарських шляхах, Наглядач Ґрона і окультиста не радячись вирішили, що Влади Небесні саме у Знак Вбитої Мантикори, немов у форму, будуть у всі подальші, утаемнені від пізнання, століття щедро та неспинно вливати творчі сили…

А при в'їзді у село Заболоття поважних гостей зустрів гурт селян, котрі, уздрівши блискучий з пір'ям та заборолом шолом прехраброго каштеляна і химерний капелюх окультисти, за двадцять кроків познімали шапки, вклонилися панам і випустили наперед вельми зляканого череватого підвійта. Той доповів ясновельможному преславному каштелянові, що призначений із старостату війт Штефан наразі у легковажно довіреному йому, Штефанові, селі відсутній, бо невблаганно пиячить в Русові, у тамтешнього каноніка Мартовича, і що громада назагал твереза, поштива і богомольна, але до краю збідована, аж так, що згорілу восени церкву відбудувати ніц не годна, а тому приймати Святе Причастя мандрує до Княгинина, а нез'єднані з Римом (котрих дві родини і є) аж до Тисьмениці, бо у ближній Ямниці орендар пресвітлого пана Калиновського схизмацьку церкву закрив за несплати та kazanie buntowne [12] .

Під час тої доповіді хворий Асмус несамовито пчихав і шмаркався, а месір Франческо оглядав навколишні мочарі поглядом проникливим, мудрим та дещо очманілим.

Наступного вечора Наглядач Ґрона наказав селянам спорудити на місці упослідження демона Пентаграму, складену з дубових колод. За архитекта призначено було хворого окультисту. Вівці Штефанової отари охоче (і навіть дещо ентузіастично, що свідчило на користь їх незлобивого менталітету) узялися виконувати екзотичні і, на перший погляд, безглузді побажання прибульців. Особливо ревно працював біля гностичної інсталяції підвійт. Минулої ночі предобрий Наглядач Ґрона звелів лишити при своїй особі його молодшу доньку Іванку, а на ранок подарував малій цілий підрізаний імперський флорин. Всі сусЧди, включно з безногим інвалідом Пуциком, оточили підвійтову хату, щоб подивитися на срібну монету, прицмокували язиками, роздивляючись профіль імператора Фердинанда Третього, а циганський байстрюк Збада, який майже рік мандрував Мазовщиною та Підляшшям (і навіть спокусив там служницю утриманки самого архибіскупа Ґензи), підтвердив справжність та неабияку цінність месірової офіри.