І відразу замовкла, відчувши — ці слова вразили Юна.

— Юне! Що тобі?

Він мовчав.

— Що сталося?

І зразу дрібні факти, на які вона досі не звертала уваги, дістали певного зв'язку, набули відчутного сенсу.

Юн читає географічний словник і легенько підкреслює олівцем назви місцевостей, що лежать по обидва боки океану. Атітлан, Атланта, Атлантида, Атлас, Атлін…

Юн стоїть над картою світу, сумно дивиться на неї, а його рука темніє на блакиті океану, мов материк, котрого там немає.

Юн на запитання, як називається його планета, відповідає: «Атіс».

«Атіс? Невже це скороченні» від Атлантіс? Неможливо, — каже вона сама до себе, — Атлантиди не існувало. То витвір фантазії Платона, який хотів на прекрасному прикладі показати омріяний ідеал суспільства. Хіба міг загинути без сліду величезний континент? Про нього пам'ятали б.

Чи справді пам'ятали б? Адже ж забули про бещадські села, які існували ще недавно, здавалося б, учора? Коли Агнешка летіла вночі, Юн провів їй рукою по очах, і вона почала бачити в темноті. Асфальтоване шосе в'юнилося, наче річка. Поруч в лісі стелилася смуга молодих дерев, багато молодших за ті, котрі їх оточували. А недалеко вона побачила щось схоже на галявину: кривий прямокутник, порослий деревами і кущами.

То була давня довоєнна дорога, а вздовж отієї дороги — фундаменти зруйнованих, забутих осель і селищ.

Може й на дні океану лежать, вкриті мулом, забуті рештки давньої великої Атлантиди?

— Юне, звідки ти знаєш про Атлантиду? — спитала Агнешка.

— Мої брати прилітали на Блакитну Планету.

— Тоді ще існувала Атлантида?

Він повернувся до неї, наче хотів сказати щось важливе, але сильний порив вітру наповнив усе навкруги шумом і скрипом дерев.

— Намет! Намет! — долетів до них розпачливий Марцінів зойк. — На поміч! Вітер зриває полотно з великого намету!

— Тримай мотузки! — крикнув Юн. — Біжімо!

Агнешка зараз мріяла лиш про те, щоб опинитись у своїм наметі. Але треба ще перевірити, чи працювала телефонна станція, і повідомити табір, що у них все гаразд. Коли, нарешті, туристи — молоде подружжя, які допомагали впоратись з наметом, — пішли до себе, коли попрощалась з Юном, а Марцін зник за своєю перегородкою, — підняла трубку.

— Центральна слухає, — почула знайомий голос телефоністки. — До вас неможливо додзвонитися, а дільничний питне, що у вас робиться і чи не потребуєте допомоги?

— Дякую, — відповіла швидко, — поки що самі даємо собі раду. Ви, будь ласка, заспокойте і табірного, і Яблонського,

— А може, все-таки вам щось треба? — спитала телефоністка іншим, ніж завжди, якимось сердечним «приватним» голосом.

— Дякую… прошу прийняти телеграму.

— Слухаю, — зразу ж відказала телефоністка.

— Адреса: Сероцьк, вулиця Рибальська, — диктувала Агнешка, — Анні Ретманській.

— Занотувала. Який текст телеграми?

— Прошу прислати всі матеріали про Атлантиду.

— Про що? Про Антарктиду?

— Ні. Про Атлантиду. Анна, Теодор, Леопольд.

— Зрозуміла, — відповіла телефоністка своїм звичайним службовим голосом.

— Навіщо вам Атлантида? — запитав Марцін.

— Розповім, тільки не сьогодні. Чом не спиш?

— Кінчаю листа батькам, буря перебила творчий настрій.

— Кінчай швидше та спи.

— Та вже ось тільки допишу, що зустріч з котом неодмінно віщує нещастя. Вже два рази перевірив!

Вітер ущух, коли Агнешка підійшла до свого намету. Довкола панувала тиша. Раптом вона відчула — тут хтось є, кинулась до вмикача. Щось прослизнуло повз неї. Тінь на мить закрила вхід і зникла.

Увімкнула світло. В наметі порожньо. Нічого не пропало. Тільки зелена тека відкрита. Може, то Марцін щось у пій шукав? Вибігла з ліхтарем у руці. Кружечок світла ковзнув по сірому пні бука, побіг по темній стіні дерев.

Падав дощ.

Над землею пронеслася буря, відрізавши на деякий час Бещади од снігу. До того ж злива підмила колію між Яслем і Жешувом.

Холодні дощові струмені виполошили туристів з станції «Під планетою» до туристичної бази, де від вітру захищали стіни і гріла пічка або принаймні залізні «буржуйки» на чотирьох ніжках.

На дорозі блищали калюжі, великі, неначе ставки, колії виповнилися водою.

Широко розіллявся й скаламутнів струмок, він пінився і ніс коріння вирваних дерев. Риби зникли, поховалися в мул.

Ніхто не приходив на станцію. Телефон наче оглух і занімів. Однак маленьке товариство не відчувало самотності. В боротьбі з водою, яка переливалася через охоронні рови, і з вітром, що зривав полотно з наметів, усі троє здружились і знали: вони можуть звіритись один на одного.

Пильнувати всі намети було несила, тому їх склали й перейшли до найбільшого, поділивши його навпіл. Агнешці віддали найзатишніший куток. Сюди ж перенесли весь припас. Напившись чаю, настояного на зіллі, вони одразу ж засинали, скоро спішувався вітер, бо вночі доводилося не раз схоплюватись від тріску зірваних мотузків.

Одного дня до них пробрався вожатий разом з табірним, вони принесли їжу на кілька день. Про щоденне постачання тепер не могло бути й мови. Дерева в лісі тривожно тріщали, на стежці лежали попалені бурею стовбури.

Агнешка і Марцін висунули гасло: одягни, що маєш, і тримайся. Та хоч понатягували на себе по кілька светрів, все ж мерзли й заздрили первісним людям, які розпалювали багаття в печерах. Адже їхній намет для цього не годився.

Юн не нарікав на холод. Його захищав незвичайний одяг, зроблений наче з піни, теплий і м'який.

П'ята ніч минула спокійно, і Агнешка прокинулась у добрім гуморі. Вмиваючись дощовою водою, чула за перегородкою шепіт, сміх.

— Агов! — крикнула вона, надягаючи сукню. — Приходьте сьогодні до мене, зготуємо тут сніданок. Не сидіти ж мені у вашому розгардіяші.

— В якому розгардіяші? — обурився Марцін. — Юне, вона нас ображає!

— Мої бідні, скривджені, — засміялась вона, — вилазьте вже з-під ковдри й негайно вбирайтеся. Бо я страшенно голодна.

У відповідь почувся приглушений сміх, і Марцін постукав у стовпчик, питаючи офіційним тоном:

— Дозвольте зайти?

— Дозволяю, — сказала, встромляючи у волосся останню шпильку.

Широка завіса-ковдра піднялася, і увійшов Юн. В його руці парував чайник. За ним Марцін ніс тарілку з бутербродами, жонглюючи нею, ніби справжній офіціант.

— Все вже готове? — вигукнула Агнешка здивовано.

— Ха, — сказав Марцін, — поганої ви про нас думки. І про наш куток теж. Не хочу ображати, але в нас вигідніше, правда ж, Юне? Сидітимемо на нашому тапчані, наче кури на сідалі.

— Принаймні не поснете зразу по сніданкові, — відрубала вона.

— А що робитимемо?

Зіщулившись, дівчина намагалась нагріти руки гарячою склянкою з чаєм.

— Що робитимемо? — повторила замислено. — Юне, чи не хочеш розказати про ті часи, коли твої предки прилітали на Землю? Ти почав був, пам'ятаєш, але буря перебила нашу розмову. Я навіть не певна, чи правильно тебе тоді зрозуміла. Вони жили на Атлантиді?

— Так. І звідти прилітали на Блакитну Планету. Де знаходили людей, навчали їх того, що самі вміли.

— Тоді люди на землі були дикі?

— Дикі? — не зрозумів Юн.

— Первісні? — поправилась.

— Атож. Мої брати жили довгеньке на Блакитній Планеті, а коли навчили людей всього, що вважали за потрібне, відлетіли. Але не всі. Частина їх лишилась на Атлантиді.

— Може, тому, що острів був такий прекрасний?

— А ти знаєш про те, що він був прекрасний? Скажи, що знаєш про нього?

— Небагато, Юне. Власне, єдине: це легендарний, оспіваний поетами острів, втілення мрій про вічну весну, щастя, про місце на Землі, де ніколи не було злигоднів, ненависті, недуг.

Він схвально кивнув головою.

— А як трапилося, що ти прилетів, Юне?

— Настав час, коли треба заново вивчити околиці нашої галактики. Непокоїло те, що протягом століть не надходило вістей з Блакитної Планети.