— Це підпис Дібеліуса, присягаюсь, — сказав Льозе. — Стривай, але ж це боргові розписки. Шість тисяч марок, — прочитав він тихо, — двадцять тисяч злотих. Це неможливо!

— Тепер ти вживаєш слово “неможливо”. Отже, я не помилявся.

— Я збагнув лише зараз тираду Дібеліуса, яку він виголосив переді мною, коли ми розпочинали слідство, і те, що він був такий ласкавий до мене. Він просто заборгував Вонсовському. Слухай, Гансе, я не розумію одного: адже він повинен був пам’ятати про ці розписки? Нащо було арештовувати Вонсовського? Чому він просто не застрелив його на місці? Нащо він мене викликав?

— Вонсовський — важлива птиця. Йому важко було б тихенько це владнати. Крім того, не забувай — ти мені сам казав про це: Дібеліус був тоді дуже п’яний. А може, не випускаючи справи із власних рук, він розраховував повернути собі ці розписки? Бо у віллі на Жолібожі поколупано стіни та позривано підлогу в пошуках схованок. Будиночок у Вонсові теж був ретельно оглянутий, але, на щастя, трус робив я першим. Бачиш, мій Адольфе, я боявся цього і тому про всяк випадок не включив ці розписки до протоколу. Я сподіваюся, що ти не ставиш мені цього на карб. Ось вони — роби з ними, що хочеш. Я покладаюсь на твій досвід. Якщо вирішиш написати на мене рапорт про приховування речових доказів…

— Заспокойся, Гансе, я не писатиму рапорта, а все владнаю. Ще сьогодні я звернусь безпосередньо до рейхсфюрера.

— Обминувши службовий порядок? — збентежено спитав Клосс. — А якщо ми помиляємось? Якщо ці посилки привели нас на хибний шлях? Якщо підписи Дібеліуса підроблено? Якщо нарешті, — а ми не повинні виключати цю можливість, — Вонсовський з невідомих нам причин просто бреше? Що тоді?

— Навіщо йому брехати?

— Не знаю, — Клосс безпорадно розвів руки. — За його зізнаннями звинувачено багатьох офіцерів.

— Але ж вони теж зізналися, всі зізналися, — розреготався він. — А ти ще маєш якісь сумніви.

— Так, — тихо мовив Клосс, — зізналися.

Розглядаючи гладке обличчя Льозе, він думав, на якому допиті зізнався б Льозе, коли б попав у пазури такого спеціаліста, як він сам. Клосс ладний був заприсягтися, що після першого ж допиту опецькуватий Льозе сказав би все, що знає, а може, навіть більше. Щоб уникнути третього допиту, він би визнав, що особисто мав намір зарізати Гітлера.

— Може, й справді нема іншого виходу, — сказав Клосс.

Задзвонив телефон. Льозе, що сидів ближче, взяв трубку. Послухав. З виразом безмежного здивування поклав її на важелі.

— Телефонував Дібеліус. Він вимагає, щоб ми обидва були під час конвоювання Вонсовського до в’язниці абверу. Ми повинні гарантувати його безпеку. Ти щось у цьому розумієш?

— А ти — ні? — спитав Клосс. — Раджу тобі перевірити, чи заряджений пістолет, і не тримати його в кобурі.

Есесівець виструнчився, побачивши перепустку обер-лейтенанта Клосса, інший розчинив перед ним важкі дубові двері. Він опинився у величезному залі. Уздовж колонади стояли, мов статуї, есесівці в сталевих касках, з пістолетами-автоматами напоготові.

Штурмбанфюрер у чорному мундирі ще раз уважно перечитав його перепустку, щось перевірив у списку, який тримав у руці.

— Все правильно, пане обер-лейтенант, — сказав він, — прошу віддати зброю. Пройдіть, будь ласка, до цього залу. Всі уже там. Це триватиме недовго.

Клосс подав йому кобуру і пішов за есесівцем. Він опинився у довгому залі без вікон. Уздовж стін прямі колони з сірого мармуру, темна гранітна підлога, на чільній стіні — прикраса: чорний орел тримає в пазурах свастику. Усе це більше скидалося на домовину, аніж на зал аудієнцій. У кутку залу один за одним, як пацієнти в черзі до зубного лікаря, вже сиділи інші офіцери, котрих, як і Клосса, викликали сюди, щоб вручити нагороди. Всі мовчали.

Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.

Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…

Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…

Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.

А далі все розігралося блискавично. Хтось штовхнув з тротуару візок із овочами просто під колеса машини, машина запетляла, пролунало дві черги з автомата. Тієї ж миті Клосс помітив, як упав водій, а Льозе неприродно скорчився поряд, на сидінні. Клосс вибив шибку, що відділяла його від кабіни, переліз туди саме тоді, коли граната висадила двері в’язничної машини. Ударна хвиля викинула його з кабіни на проїжджу частину, він помітив якогось чоловіка у світлому плащі та жокейці набакир, який, ставши на одне коліно, палив з автомата по кузову машини. Клосс метнувся до нього, й вони зчепилися посеред дороги. І тільки Клосс подумав, що Йому кінець, раптом відчув, що супротивник обм’як. Решта цивільних, що брали участь у нападі на в’язничний фургон, щезли; наполохані стріляниною перехожі поховались у підворіттях, а посередині вулиці лишилися тільки він і чоловік у білому плащі.

— Donnerwetter! Пусти, — зарепетував той по-німецькому.

Тоді Клосс стиснув його ще дужче. Лише за п’ять хвилин прибув “оппель” з охороною. Клосс міг нарешті переконатись, що Райнерові не все вдалося зробити. Щоправда, загинув Вонсовський і ніколи вже нічого не скаже, проте вцілів він, Клосс, і гауптштурмфюрер Льозе, якого тільки поранено.

За дві години Клосс уже зміг принести Льозе до госпіталю свідчення удаваного партизана. Це було справжнє свідчення. Єдине справжнє свідчення у цьому слідстві: молодий чоловік, фольксдойч на послугах поліції та абверу, дістав наказ атакувати з групою в’язничний фургон і трьох застрелити — Вонсовського, Льозе і Клосса. Наказ йому дав оберст Райнер. Але до того, як їхати в госпіталь, щоб показати Льозе це свідчення, Клосс не відмовив собі в приємності. Він потелефонував до ад’ютанта оберста Райнера і попросив доповісти, що обер-лейтенант Клосс за чверть години принесе панові оберсту свідчення схопленого партизана. Та йти туди не довелося. За п’ять хвилин подзвонив уже ад’ютант. Хрипким від хвилювання голосом він повідомив Клоссові, що оберст Райнер щойно пострілом у рот покінчив життя самогубством…

Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.

— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.

Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.