Коли Клосс на мить зустрівся з Розе біля бару, вона спитала, чи він часом не збожеволів, програючи Вітте таку суму грошей. Клосс відповів, що саме це він і мав на меті, беручи карти в руки, бо звістка про його програш швидко пошириться і англійці не проминуть нагоди запропонувати йому позичку. Вони зроблять це, безперечно, через свою людину в консульстві, от і звузиться коло тих, кого він підозрює. Розе лише знизала плечима, сказала, що вона вже знає прізвище людини, яка має рахунок у Центральному банку, але, перш ніж вона встигла задовольнити цікавість Клосса, довкола них стало тісно, і їй довелося змінити тему розмови. Вже біля виходу вона шепнула, коли він нахилявся, щоб поцілувати їй руку:

— Передам тобі завтра в консульстві.

Отже, сьогодні через кілька хвилин він довідається, хто власник рахунку. А може, Розе принесе якусь звістку про шефа тутешньої резиденції його Центру, обов’язком якого є допомогти Клоссу визначити справжнього агента англійців. Бо хоч стосунки між розвідками союзників не завжди складались ідилічно, у справді загрозливих ситуаціях вони діяли злагоджено. Інша річ, що дотягтися до англійського резидента навіть шефу — і, може, саме йому більше, ніж Клоссу, — було нелегко, бо виникала загроза деконспірації, а на це — що Клосс чудово знав — Центр ніколи не згодиться.

Через ріденькі гілки Клосс помітив гостей, що сходилися у садку. Він пішов до них.

За кілька хвилин познайомився з паном Цзи Фун-лі, маленьким кругленьким китайцем, представником царства Манджукуо, і його вродливою дружиною, японкою. Він відповідав загальними фразами на запитання гостей про настрої в Німеччині, а вони з ввічливістю вислуховували його, коли до них підійшов консул Грандель, запанібрата тримаючи під руку високого смаглявого чоловіка з великим носом:

— Дозвольте, Клосс, — сказав він, — відрекомендувати вас нашому надійному другові, князю Мжаванадзе.

— Я радий, щиро радий познайомитися з вами, — сказав князь. — Мені приємно потиснути руку людині, яка приїхала з країни, що взяла собі на плечі тягар боротьби з більшовизмом.

— Вам треба знати, Клосс, що цей князь — нащадок грузинських царів і єдиний законний претендент на трон.

— Сам фюрер обіцяв князеві, що невдовзі він сяде на грузинський трон, — поштиво шепнула панна фон Тільден.

Клосс буркнув, що знайомство з князем для нього справжня честь. Грандель, кивнувши їм головою, пішов до дверей зустрічати новоприбулих гостей, а князь повернувся до чоловіка, який стояв за ним і пильно вивчав Клосса, ніби хотів запам’ятати його обличчя, а зараз щось півголосом сказав князеві, мабуть по-грузинському. Він був у яскраво-червоній сорочці, підперезаній поясом з китицями, у чорних штанях і чоботах з високими халявами. Він мав такий вигляд, який повинен бути у відданого князеві слуги з оперети.

— Даруйте, — сказав князь. — Я повинен піти привітатися з послом Японії. Гадаю, ми ще побачимося, пане Клосс. Заходьте до мене, коли зможете. — Він кивнув чоловікові у червоній сорочці, а той подав Клоссу маленьку візитну картку князя.

І знову Клосс опинився у товаристві сухої, як тріска, панни фон Тільден.

— Японія дала князеві зрозуміти, — сказала вона без усміху, — що тільки його визнає претендентом на трон майбутньої, вільної від більшовизму Грузії.

— Ви справді вірите, панно фон Тільден, — вирішив Клосс поглузувати з неї, — що цей блазень сяде колись на трон?

— Фюрер йому обіцяв, — сказала вона з притиском. — Фюрер дотримує слова. Чи ви сумніваєтесь у цьому?

— Ви не зрозуміли мене, панно фон Тільден, і боюся, що ви не розумієте нашого фюрера. Лише англійські скаути дотримують слова, і це ще вилами по воді писано. А наш фюрер — не англійський скаут, він дотримає слова, якщо це буде в інтересах рейху, і відступиться, коли так буде вигідніше. Чи ви й справді не розумієте, на чому ґрунтується наша нова націонал-соціалістична мораль?

Панна фон Тільден зиркнула на нього переляканими очима. Те, що говорив Клосс, вона могла витлумачити подвійно: або як цинічне одкровення запеклого гітлерівця, або… Вона воліла про це не думати. То був єдиний момент їхнього кількаденного знайомства, коли Клосс відчув до неї крихітку симпатії. З глибини саду наближався Вітте. Він приязно помахав Клоссові рукою. Панна фон Тільден одразу скористалася цією нагодою.

— Даруйте, але я мушу вже йти — може, потрібна буду панові консулу.

— Гаразд, — усміхнувся до неї Клосс, а потім запитав: — Панна Розе вже прийшла? — Він завагався, бо раптом усвідомив, що досі не знає прізвища власниці клубу.

— Ви теж належите до її поклонників? — скривила вона губи в своїй звичній посмішці. — Так, прийшла. За кілька хвилин після вас. — Вона рвучко повернулась і пішла до вілли.

— Ви вже познайомилися з князем? — спитав Вітте. — Правда ж, цікавий чоловік?

— У вас зсунулася краватка, — сказав Клосс і поправив її. — Не так той князь, як його…

— Це ви про Паулі? То охоронець князя. Він його водій, камердинер і приятель. Здається, він теж походить із високої грузинської аристократії. Князь узяв його з собою на спеціальне прохання консула. Паулі буде окрасою сьогоднішнього вечора. О, — він показав на гурт гостей, що теревенили на протилежному кінці садка. — Здається, він уже почав. Вам обов’язково треба це побачити. — Вітте рушив туди, але раптом, ніби щось пригадав, зупинився. — Ледь не забув, Клосс. Мені прикро за вчорашнє.

— Не розумію, — сказав Клосс, хоч усе добре розумів.

— Ви програли мені вчора стільки грошей…

— То пусте, — недбало кинув Клосс.

— Проте я знаю, як мало дають вам грошей. Валютні обмеження… — Він замовк, ніби чекаючи, що Клосс йому допоможе. Учора, коли Клосс підвівся з-за столу, кажучи, що дешевше дивитись на голий живіт танцюристки, ніж грати, Вітте, згортаючи купу банкнотів, докірливо подивився на Христопуліса. “Ну, то як ваші мудрації? — казав цей погляд. — Замість програшу, я виграв”. Христопуліс зрозумів його. “Це ще краще, — сказав він, — ніж було досі. Цей чоловік багато програв. Отже, він у грошовій скруті, але світ не без добрих людей. Ви повинні йому позичити. І взяти розписку”, — додав він, підводячись з-за зеленого столика. Вітте чекав, що Клосс підтвердить його слова про валютні обмеження — отоді він і запропонує позичку. Але Клосс мовчав і запитливо дивився на нього. Тому Вітте пішов у наступ:

— Скажіть мені відверто — як у вас із грішми?

— Щиро кажучи, не дуже добре, — відповів Клосс, думаючи, що його припущення, ніби хтось із консульства намагатиметься позичити йому гроші, потвердилося із зовсім несподіваного боку. “Отже, — подумав він, — Вітте — той, кого треба охороняти”.

— Прошу, — сказав Вітте, даючи Клоссові пачку купюр.

— Що це? — спитав Клосс, удаючи, ніби не розуміє.

— П’ятсот фунтів, приблизно стільки ви програли.

— Я не можу, — сказав Клосс, — щиро, не можу… — завагався він.

— Гаразд, — ніби зрадів Вітте. — Вважайте це не поверненням програшу, а позичкою. Я й це передбачив, а тому приготував розписку. Жодного терміну я не визначаю — ви віддасте, коли зможете. А може, вам треба більше? — Вітте вийняв з кишені авторучку й подав Клоссові.

— Згода, — сказав Клосс, підписуючи підсунутий папірець нерозбірливою карлючкою. — Ходімо до цього… Паулі.

— Так, так, — квапливо погодився Вітте. На його обличчі з’явився вираз полегшення.

“Він гадає, що купив мене”, — подумав Клосс. Наближаючись до гурту гостей, які скупчилися під розлогим дубом, Клосс приглядався, чи не побачить часом панну Розе. Але її не було там.

Звісно, те, що Вітте назвав окрасою вечора, справді варто було побачити. Маленька, гарненька дружина посла Манджукуо стояла під деревом, а Паулі з десяти метрів кидав у стовбур навколо неї ножі. Сталеві вістря оточували вже майже половину тіла маленької японки, черговий ніж із свистом увігнався в стовбур щонайбільше на п’ять сантиметрів од правого вуха дружини консула. Гучні оплески пролунали на честь Паулі. Три наступні ножі, летючи один за одним з інтервалом кілька секунд, вганялись у стовбур з неймовірною точністю довкола шиї та плечей дівчини.