З базарного майдану було видно як на долоні міст на Резі та юнкерський палацик, у якому розташувався штаб дивізії. У глибині, аж під лісом, що темнів на обрії, виднілися луки, вкриті латками буро-сірого талого снігу. Була відлига. Цього року вже перші березневі дні віщували ранню весну.

Клосс дивився на міст, на річку, що затопила прибережні поля, на шосе, що губилося між дерев, і думав про бронетанкові підрозділи, які повинні пройти саме тут, щоб відкрити шлях на Колобжег і Щецін. Через річку Регу, яку Клосс уже не міг інакше називати, як тільки по-польському, через приміське селище Форбург, тобто Осєк, і далі через Дьоберітц чи просто Добжице. Не дивно, що генерал Пфістер, командир гренадерської дивізії, точніше її недобитків, що лишилися після боїв за Поморський Вал, надає такої ваги мосту на Резі: “Висадити в повітря чи захистити, в жодному разі не віддати ворогові”.

Десь здалеку долинув гуркіт артилерійської канонади: кожний німецький гренадер знав, що ворог уже зовсім близько, і, либонь, вже ні Пфістер, ні навіть есесівець Куссау не вірили, що Рега стане перепоною на шляху в глиб рейху. “Треба вистояти, фюрер дивиться на вас”, — зачитав сьогодні генерал депешу з ОКВ. Потім сказав: “Захистити чи висадити”, хоч означало це просто: висадити в повітря у відповідний момент, щоб через міст не пройшли танки Т-34, що викликали страх на сотнях кілометрів од Вісли до Вроцлава і Поморського Валу. Для цього ж таки наказано замінувати міст, і командир охорони чекає тільки на телефонний дзвінок генерала…

З майдану віялом розбігалися вулички, одна з них — Дьоберітцштрассе, або Добжицька. Табличку Клосс помітив здаля, але перед тим, як повернути, він уважно огледівся, перевірив, чи не стежать за ним — робив це швидше за звичкою, ніж із справжньої потреби. Ніхто в цьому Форбурзі, що завтра буде знову Осєком, не звертав уваги на капітана вермахту. Від мосту на Резі йшов угору, а далі плентався саме Добжицькою похмурий натовп біженців. Це були жінки, старі й діти. Хто тяг візка із домашнім збіжжям, а хто просто чалапав з торбою за плечима.

Час від часу лунали попереджувальні вигуки: хто не встигав зіпхнути візок на узбіччя, втрачав усе майно під гусеницями транспортерів і самохідок, що мчали на Схід.

Солдати в касках похмуро дивилися на біженців, мовби ті були в усьому винні. Але Клосс не відчував жалю: нарешті прийшло те, на що він багато років чекав.

Наддав ходи. Номер 64 має бути десь у кінці вулиці. “Він живе сам і в гарному місці”, — сказав зв’язківець, даючи Клоссу цю адресу у Форбурзі. Дивізія Пфістера прибула сюди напередодні як другий ешелон оборони, але Клосс протягом дванадцяти годин спромігся зібрати багато інформації, якою зможе зацікавитися командування польських частин, що наступають на цій ділянці фронту. Він сподівався, що форбурзький товариш допоможе налагодити зв’язок і передати повідомлення. Насамперед — це система оборони мосту і полк гренадерів з резерву ОКВ, який вночі перекинуто до лісу Вайперт… Про це годину тому говорив Пфістер, коли викликав до себе Клосса й капітана Куссау, відрядженого до них з розбитої над Віслою дивізії СС.

Пфістер — типовий пруссак, майже хрестоматійний тип офіцера вермахту, для якого не існує нічого поза даною ситуацією на довіреній йому ділянці фронту.

— Я сподіваюсь від вас особливо ретельного виконання наказів, — мовив він.

Обидва, Клосс і Куссау, сказали “слухаюсь”, але потім Клосс наважився запитати:

— Пан генерал вважає, що ворог зламає нашу оборону на річці?

— Я так не вважаю, — відповів Пфістер. — Я передбачаю все можливе. Цілим цей міст не може потрапити до їхніх рук. А висадити міст у повітря можу наказати тільки я і зроблю це лише тоді, коли не буде іншого виходу.

Потім генерал поінформував їх про полк резерву, що стоїть у лісі Вайперт, а далі без паузи, тим самим байдужим тоном почав говорити про справу обер-лейтенанта Калерта.

— Віддати до польового суду й розстріляти, — безапеляційний тон генерала не припускав ніяких дискусій чи сумнівів з цього приводу.

Клосс розумів, що заперечувати марно, що доля цього офіцера вирішена. Він помітив задоволення в очах есесівця Куссау, що не любив Калерта. І не дивно! Калерт, студент із Відня, був одним з найпристойніших офіцерів дивізії і не дуже приховував свою зневагу до есесівців.

— Калерт, — провадив далі генерал, — всупереч наказу, віддав більшовикам село Клаудорф.

— Він там не міг втриматися, — зауважив Клосс. — Калерт зайняв найвигідніші оборонні позиції, але…

У нього вп’ялися скляні очі генерала.

— Ви знаєте, капітане, наказ фюрера. Для прикладу його треба скарати.

Клосс замовк. Він подумав про Симону, маленьку француженку, яка працювала в казино дивізії і вже тривалий час приятелювала з Калертом. Вони сподівалися дотягти до кінця війни…

Клосс пройшов уже майже всю Дьоберітцштрассе і нарешті побачив номер шістдесят чотири. Невеличкий дерев’яний будиночок з квітником, металева табличка з прізвищем власника. Він прочитав: “Томаля”.

Двері відчинив сивий чоловік років під шістдесят, його обличчя здалося таким своїм, рідним, що Клосс, всупереч інструкції, сказав першу частину пароля по-польському:

— Це ви відвідуєте в Берліні тітку Елізу?

— Авжеж, — тихо відповів Томаля. — Тітка Еліза мешкає на Александерплаці.

Він завів Клосса до невеличкої кімнати, яких Клосс бачив сотні в тутешніх селах і містечках. Гаптовані килимки, єдвабні подушки, вишивані написи. Лише ікона матері божої з Ченстохова на стіні контрастувала з цим по-німецькому міщанським інтер’єром.

Томаля поставив на стіл пляшку і дві чарки. На Клосса позирав ще трохи з недовірою, по-селянському хитрував і не відразу перейшов до справи.

— Добре, що ти є, — ствердив нарешті хазяїн. З самого початку він звертався до Клосса на “ти”. — Завтра починаємо операцію “Дубове листя”.

— “Дубове листя”, — повторив Клосс, — що це за операція?

— Тобі не казали? — В голосі Томалі знову забриніла недовіра.

Клосс спокійно прикурював цигарку.

— Я тут з учорашнього дня. — Він теж уважно оглядав Томалю. Його досвід підказував, що в конспірації найнебезпечніше є налагодження нових зв’язків. Томаля відразу, викликав довіру, але Клосс був насторожі,

— Операція “Дубове листя” планується вже кілька тижнів, — пояснював тим часом Томаля. — Треба захопити міст на Резі на початку наступу і втримати його до підходу наших частин. Не можна допустити, щоб німці знищили міст.

— На кого покладено виконання цього завдання? — запитав Клосс.

Томаля довго мовчав.

— Післязавтра о четвертій ранку на західній околиці лісу Вайперт висадиться десантом загін наших парашутистів, — сказав він нарешті. — Я проведу їх через ліс до Форбурга. Коли почнеться наступ, вони нападуть на німецьку охорону біля мосту.

Клосс схопився із стільця. Він швидкими кроками ходив по кімнаті. Через ліс Вайперт! Збожеволіли! Адже в цьому лісі розташувався бронетанковий гренадерський полк!

— Операцію треба негайно відмінити! — вигукнув він. — І змінити плани!

Томаля, нічого не розуміючи, дивився на нього.

— Чому?

— Навіть миша не прошмигне через ліс Вайперт.

— Сьогодні ще в ньому нікого не було. Цю інформацію я сам передав.

— До сьогодні, — сказав Клосс.

Томаля потягся до чарки. Рука його тремтіла.

— Я вже нічого не можу зробити.

— Хочеш, щоб хлопці загинули?

— Я вже нічого не можу зробити, — повторив він. — Бачиш, зв’язківець, скинутий місяць тому з рацією, сидить десь у Добжице. Навіть я не знаю, де саме.

— Як це — не знаєш? У тебе нема з ним зв’язку?

— Лише через нашу людину в Добжице. Звуть його Вайс. Він приїздив сюди раз на тиждень. Проте зараз дороги перекриті, проїзду нема…

— До цього Вайса треба негайно когось послати. Ти знаєш, де його шукати?