— Ще одну чарку коньяку, — сказав Куссау. — А про Калерта, дитинко, поговоримо згодом. Згодом, у мене в кімнаті. Якщо, звісно, ти матимеш бажання.

Клосс вийшов.

Кімната Клосса була на третьому поверсі в кінці коридора. Через вікно він бачив річку Регу, міст і узлісся. Далеко на обрії спалахували блискавиці. Там був фронт. Якщо вдасться зберегти цей міст, думав Клосс, бронетанкові частини відразу вийдуть на оперативний простір, опиняться в тилу Pommern Stellung,[3] вийдуть до моря. Як оцінює ситуацію генерал Пфістер? Коли він дасть наказ висадити міст? Якби він смертельно не боявся Гіммлера, то, безперечно, наказав би знищити міст раніше, але тоді він відрізав би відхід німецькому авангарду, що перебуває на тім боці річки. Може, він уже пожертвував ними? Він знає, що на рубежі Реги не втримається, але розуміє також, що наступ треба стримувати.

Він подивився на годинник. Маленька стрілка майже добігла до цифри вісім. Клосс увімкнув радіо, знайшов потрібну хвилю: якусь часину він чув лише тріскотняву, потім крізь шум і гурчання прорвалися перші такти Полонеза ля-бемоль мажор. Йому здалося, що вони звучать надто голосно, що музика лунає в усіх куточках палацу. Вимкнув радіо. Отже, повідомлення ще не дійшло Не могло дійти. Янка та Ервін вийшли три години тому, у Добжице будуть найраніше опівночі, а коли Вайс устигне передати доручення радистові? Встигне. Він стягнув сорочку і впав на ліжко. За кілька хвилин прокинувся від стуку в двері. На порозі стояла Симона.

— Я прийшла, — сказала вона. На ній була вечірня сукня, в якій вона ніколи не з’являлась у казино.

Він схопився з ліжка.

— Сідайте, Симоно… Я зараз…

— Я сяду поруч з вами, — блідо всміхнулася вона. Зажурила. Він побачив її обличчя дуже близько, коли подавав вогонь.

— Я могла піти до вас або до нього, — шепнула вона. — Я знаю, що ви не любите наражатися, знаю, що це небезпечно, та якби ви справді схотіли… Може, варто спробувати… — додала вона. Клосс помітив, що Симона насилу стримує сльози, губи її тремтять, і коли всміхнеться за хвилю, то здобуде над собою величезну перемогу. Клосс знав цьому ціну.

— Симоно… — почав він і відразу зрозумів, що вона не повірить нічому з того, що почує від нього.

— Може, варто спробувати… — повторила Симона. — Він сидить у підземеллі, я просила, щоб мене до нього пустили, щоб я могла побачити його. Гансе! Ти не відмовиш?.. Ти любив Рольфа, і я тобі теж трохи подобаюсь.

— Симоно, — сказав він твердо. — На що ти від мене сподіваєшся? На співчуття?

— Ні, — гостро кинула вона. — Не співчуття. На це я не сподіваюсь. Я знаю, що даремно нічого… Я ладна… Адже ви не повинні вбити його! Це неможливо! Це абсурді Безглуздя! Нащо Рольф має гинути? Я ніколи не повірю… Якщо не можна його звільнити, дайте йому втекти… Гансе! Адже…

— Спробуй добитися до генерала, Симоно. І не покладай великих надій, — це він мусив їй сказати.

— Ти відмовляєш?

Клосс мовчав.

— Відмовляєш, — повторила вона. Схопилася з ліжка. — Ти пошкодуєш! Ви всі пошкодуєте! За річкою стоять росіяни!

— Ні, — заперечив він. — За річкою стоять поляки, Симоно.

— Все одно! Тоді ви благатимете про співчуття. — Вона вийняла пудреницю, витерла сльози і, не поглянувши більше на нього, вийшла з кімнати.

Клосс тихо прочинив двері у коридор і став на порозі. Куссау жив на цьому самому поверсі, через кілька кімнат. Симона зупинилася перед дверима есесівця, постукала, зайшла… Клосс чекав. Закурив, вимкнув світло й сів біля прочинених дверей. Йому не хотілося спати: заграва на сході поблідла, гармати замовкли. Симона не вийшла з кімнати Куссау.

Наказ Клосса іти двома різними шляхами виявився практично нездійсненним. До Добжице, щоправда, було дві дороги — шосе й путівець через ліс Вайперт, але в лісі стояв гренадерський полк. Тому-то Янка та Ервін вирішили йти по шосе — звичайно, не разом: Ервін вирушив перший, за годину пішла Янка. Томаля навчив їх називати пароль і змусив визубрити повідомлення. Поцілував онука, руки йому тремтіли, він говорив через силу.

— Твоя мати померла, — шептав Томаля, — батько… молімося, щоб він повернувся. Будь обережний…

— Нічого зі мною не станеться, дідусю. — Він здавався надто самовпевненим. У мундирі гітлерюгенду він анічим не відрізнявся від тисячі хлопчаків, що марширували й горлали на вулицях. Ервін поклав у рюкзак хліб і одну зміну білизни, на Добжицькій вулиці відразу приєднався до натовпу біженців, що сунули зі сходу безперервним потоком.

Біженці йшли повільно й мовчки. їх пойняли розпач, жах і ненависть, вони озиралися на схід і бачили там лише заграви над обрієм. І ще бачили своїх солдатів у касках, гармати й кулемети, але перестали вже вірити, що є сила, яка затримає навальний наступ зі сходу.

Невдовзі Ервін помітив, що своїм вбранням він вирізняється в юрмі біженців. Хлопців його віку було небагато, а чоловіки переважно літні, одягалися лише в цивільне. Ніяких мундирів, ніяких членів партії, СА. Сіра, одноманітна маса. На Ервіна зиркали з недовірою, дехто зітхав, дехто відводив очі. Хлопець прискорив ходу. Хотів пробитися до голови колони, бо розумів, що він повинен швидше дістатися до Дьоберітца. Досі дідусь нічого не доручав йому: навчив тільки польської мови, розповідав історію Польщі та історію їхньої родини. Ервін жив у роздвоєному світі, між школою й домівкою, гітлерюгендом та дідусем, читав лише по-німецькому, бо ніяких польських книжок, окрім біблії, вдома не тримали, і мав друзів, що святкували перемоги, які його не цікавили. Він знав, що його батько у вермахті, а коли надійшло офіційне повідомлення, що єфрейтор Ганс Томаля, загинув безвісти, дідусь шепнув, що Янек “уже, напевне, в наших”. Батько був одночасно Гансом і Янеком, він сам, Ервін, був то німцем, то поляком.

Однак усе польське було минувшиною, історією, трохи казкою, а дійсністю була Німеччина, і тільки тепер, коли світ несподівано перемінився, усе, що він чув і знав, набрало реальних форм. Виявилося, що дідусь, спокійний, літній мужчина, який підписувався “Thomala”, вже багато років боровся за те, щоб тут була Польща і щоб він, Ервін, міг говорити й думати своєю рідною мовою. Ервін не знав і не уявляв собі, якими є т і, що прийдуть сюди. З цими, що тікали зараз на захід, він прожив усе життя. Ідучи дедалі швидше, він думав про Ельзу, п’ятнадцятирічну дівчину, яка з родиною вже вийшла з Осєка і, ймовірно, перебуває десь тут, у цій колоні, але він не сподівався її зустріти.

Морок густішав, Ервін уже наближався до голови колони, до возів, у які були запряжені змучені коні, коли зненацька йому вдарило в очі світло прожекторів. Воно вихоплювало з темряви людські обличчя, нишпорило у візках і придорожних чагарниках. Ервін схаменувся надто пізно. На розпутті зупинилися вантажні машини, жандарми в касках перекрили дорогу. Він хотів стрибнути вбік, але світло вже намацало його: Ервін заплющував очі, почуваючи себе беззахисним і безпорадним.

— У мене немає однієї легені, — скиглив якийсь чоловік. — Люди добрі, я ж не підніму зброю. Я не можу ходити.

— Ми тебе довеземо, — сміявся жандарм. Він заштовхував чоловіків на вантажну машину, а його колега рахував нещасних…

Ервін зупинився перед ним і зметнув уперед руку.

— Хайль! — легковажно сказав жандарм. — Цей хоч у мундирі. Як тебе звуть?

— Ервін Томаля.

— Куди йдеш?

— До Дьоберітца, до дядька.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Гаразд. Годишся. Твої однолітки вже воюють.

— Дядько хворий… — спробував одкараскатись Ервін.

— До вантажної машини! — загорлав жандарм, і хлопець слухняно поліз на машину. Чи була нагода втекти? Ервін весь час думав про це. Але надто великий ризик. Якби побачив їх раніше, якби одразу стрибнув убік…

Вантажна машина рушила. Вона мчала вздовж колони біженців на схід, минула Форбург, або Осєк, перехопилася через міст на Резі й посунула через ліс у напрямі фронту.