— Що ви хочете зробити, пане оберст? — запитав Клосс

Брох дивився на нього, ніби не зрозумів питання.

— Фольксштурм, — повідомив він, зачиняючи вікно, — поставлю їх уздовж каналу. Там найвразливіше місце оборони.

“Чоловіче, — кортіло сказати Клоссові, — ти посилаєш старих і дітей у бойню. Ну, втримаєш місто на день довше. Нащо?”

— З військового погляду… — почав він.

— Знаю, — одразу відрубав Брох. — І що з того, капітане?

— Висновки, здається, самі напрошуються.

— Не про те мова, — відповів оберст. І додав трохи іншим тоном: — Ми нічого не можемо зробити. У нас є точний наказ. Чи ви цього не розумієте? Кожний з нас може думати, що йому заманеться: це не має ніякого значення. Я виконав свій обов’язок: доповів рейхсфюрерові, що, на мою думку, боронити це місто недоцільно. Рейхсфюрер назвав мене пораженцем. Отже, я захищатиму місто, Клосс, бо це мій обов’язок солдата. Я ні за що не відповідатиму. Ні за що! — повторив Брох і замовк, ніби сподіваючись, що Клосс підтримає його. Потім він знову схилився над картою. — Нам більше нема про що говорити, — кинув Брох. — Я чекаю на повідомлення про п’яту ділянку. Що ми знаємо про сили противника над каналом?

Клосс подумав, що треба якомога швидше використати цей прорив в обороні. І подумав також, що, коли йому пощастить вижити, він ще поговорить з Брохом за інших обставин…

2

Сержант-радист, кремезний хлопець з кирпатим носом, не міг обійтися без люльки. Він твердив, що німецький тютюн, який постачав йому Клосс, зовсім нікудишній. Він випатрошував цигарки різних сортів і готував складні суміші. Це відбирало в нього чимало часу: він, зрештою, чудово влаштувався у підвалі спаленого будинку на Кайзерштрассе, 30. Зі старих меблів, знайдених на звалищі, він змайстрував тапчан, стіл, два стільки й навіть крісло-гойдалку.

— Це основне у війську, — пояснював він Клоссові, — влаштуватися на кожному новому місці як удома. Навіть тоді, коли невідомо, чи підеш ти через годину далі. Я, пане майор, був уже командиром роти зв’язку і знаю що й до чого…

Клоссові здавалось, що сержант Косек не усвідомлює небезпеку, яка постійно загрожує йому в цьому підвалі, звідки він щовечора викликав: “Вісло”, “Вісло”, я “Іскра”, прийом”. Посилені жандармські патрулі нишпорили сусідніми вулицями, німецький пеленгатор міг уже виявити радіостанцію або виявить її протягом найближчих годин, а на обличчі Косека, коли він доповідав Клоссові, не було й сліду тривоги. Він закурював люльку, пропонував Клоссові крісло-гойдалку і розповідав про свої звитяги на Поморському Валу.

Цього вечора, коли Клосс увійшов до підвалу, сержант відразу подав йому аркуш, змережаний чітким почерком радиста.

— Розшифрував?

— Так точно.

У тексті, власне, не повідомлялося нічого нового? крім однієї інформації, вагу якої Клосс умить оцінив. Син професора Гласса, льотчик, обер-лейтенант, збитий над Віслою, перебував у таборі для військовополонених. Чи вдасться це використати? Завдання, визначені просто й чітко, були насправді страшенно складні: перше — не допустити евакуації заводу, друге — запобігти евакуації професора Гласса. Чи можна їх виконати?

Уже багато днів Клосс шукав способу, як потрапити на завод. Він знав, що там працює багато робітників різних національностей, серед них і поляки, але Бруннер наказав перейти на табірний режим, і Клосс не міг навіть відшукати якийсь привід, щоб докладніше оглянути територію заводу. Часу було зовсім мало, власне, лишилися тільки лічені години… Він підійшов до маленького заґратованого віконця, що виходило на подвір’я. Що можна зробити? Що можна зробити, окрім як доповісти, що завтра вранці завод евакуюють? А Гласс відпливе останнім судном… Спробувати — всупереч здоровому глуздові?

Звечоріло. Подвір’я було порожне, мертве. Вулицею проїхала вантажна машина, гуркіт мотора поступово затих, може, це вже кінець?

— Скільки ще, пане майор? — запитав сержант.

— Треба буде змінити резиденцію, — сказав Клосс, не обертаючись. І тут він помітив дівчину. Вона вбігла на подвір’я; на ній був розстебнутий плащик з літерою “П”. Задихаючись, дівчина хапала ротом повітря. Вона раптом зупинилася біля брами, прочитала напис: “Achtung! Minen!”,[6] який завбачливо зробив тут Клосс, проте вагання тривало недовго. Дівчина побачила двері до підвалу… Почулись її кроки на сходах. За кілька секунд у воротах з’явився есесівець.

Точніше — спочатку долинув його голос: “Halt! Ich warde schussen”.[7] Есесівець теж завагався, побачивши попередження, але кинувся за дівчиною.

Сержант, що стояв уже біля вікна, подивився на Клосса. Гауптман кивнув головою, дістав зброю, зняв із запобіжника. Косек відхилив двері, у руці він тримав пружинний ніж. Підвальний коридор був вузький і довгий. Дівчина бігла, перечіплюючись у темряві. Коли вона опинилася біля дверей до їхньої нори, Косек ухопив її за руку і втягнув усередину. Вона впала на підлогу. Есесівець побачив Косека лише тоді, коли дістав удар — він не встиг навіть крикнути. Клосс почув тільки, як гупнуло тіло, вдарившись об камінну підлогу.

Дівчину перенесли в крісло. Сержант схилився над нею, коли вона розплющила повіки.

— Що ми з нею робитимемо? — запитав він.

— Доведеться їй залишитися тут, — сказав Клосс. — Випускати її не можна. А того десь треба сховати.

— Буде зроблено, — буркнув Косек.

Він обережно влив дівчині в рот горілку з фляги.

— Не мала баба клопоту…

Спочатку вона розгледіла обличчя сержанта, потім рацію й автомат на стільці. І тільки потім — Клосса, що й досі стояв біля вікна. Знову повернувся страх, вона заплющила очі й, мабуть, приготувалася до найгіршого.

— Не бійся, дурненька, — пробубонів сержант. — Ні про що не питай, але не бійся. — І додав: — Лише мені могло таке трапитись! Маю жінку на хазяйстві!

Клосс підійшов ближче. Справді, зайвий клопіт! Мало, що треба перемінити місце передачі, та ще й тягни за собою цю дівчину! Хоч і була б вона найпорядніша, ризиковано її випускати.

— Ти звідки? — запитав він по-польському.

Дівчина була приголомшена.

— З Варшави, — шепнула вона.

— Де ти працюєш?

— У професора Гласса. А до того працювала на заводі.

Клосс підсів до неї. Тепер вона справді зацікавила його. Нелегко переборювати недовіру, нічогісінько про себе не кажучи і нічого не пояснюючи, І все-таки розкриваючись, бо Барбара Стецька — так звали дівчину — досить уже всього набачилася, щоб багато чого зрозуміти. Зрештою, вона повинна була повірити, що вони — поляки “звідти”, бо хочуть вивідати в неї щось цікаве. Насамперед вона розповіла про свою пригоду з есесівцем. Пані, дружина професора Гласса, вирядила її до аптеки. Коли дівчина підбігала до ринку, завила сирена, і вона побачила наші — це слово дівчина вимовляла з великою гордістю — наші літаки. Наліт перечекала у під’їзді, а коли знову завила сирена, вона помітила на тротуарі листівки. Поблизу нікого не було, то вона й підняла одну. Листівка була написана по-польському та по-німецькому — вона закликала німців припинити боротьбу… Але до кінця прочитати не встигла: дівчина ще раз нахилилася, щоб зібрати побільше тих листівок і віднести потім на завод, коли заскочив її цей есесівець. Видно, він стояв у якомусь під’їзді. Есесівець гукнув “Halt!”, а вона кинулася тікати, повернула до Кайзерштрассе, потім побачила цей згорілий будинок, подумала, що сховається у руїнах. Напис “Achtung! Minen!” налякав її, але вибору не лишалось — зрештою, їй було однаково…

— Мені пора повертатися, — захвилювалася дівчина. — Дружина Гласса дуже підозрілива.

Клосс не вирішив ще, що робити: він хотів знати якомога більше, особливо всіляких подробиць із життя професора, але дівчина часто не розуміла, що від неї хочуть. Як виглядає квартира Глассів? Розклад дня? О котрій професор повертається з заводу? О котрій лягають спати? Нарешті — завод. Барбара Стецька, одначе, завагалась, перш ніж почала говорити…

вернуться

6

Обережної Міни! (Нім.)

вернуться

7

Стій! Стрілятиму! (Нім.)


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: