Коли ж на світі не залишиш сина,

Загине правда і краса загине.

Коли подумаю, що мить єдина

Лежить між розквітом і сном могил,

Що світ — видовище, в якім людина

Підвладна силі неземній світил;

Коли дивлюсь, що нас, немов рослину,

Вирощують і нищать небеса,

Що юний шал трива одну хвилину,

А там навік безслідно погаса, —

Стривожений несталістю такою,

В розпуці гину я, відома річ,

Бо Час і Розпад ладяться війною

Твій день ясний перетворить на ніч.

І я іду на Час несамовитий,

Щоб нищене словами відновити.

Але чому, як час почав облогу,

Не йдеш війною на тирана сам?

Мій вірш слабкий, він опору тривкого

Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,

Лани незаймані ори і сій:

Красуні лона радісно б відкрили,

Щоб юний образ повторити твій.

І проросте твоє найбільш тривале

Нове життя і тіла, і душі,

Якого внукам би не змалювали

Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе — і житимеш в століттях

В малюнку власному — у рідних дітях.

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,

Хай щиро цноти в них твої відбиті?

Мій вірш, як напис на могильній плиті,

Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою неповториму

Зумів я повністю відбити враз, —

Сказали б люди: «Бреше віршомаз,

Сю вроду він списав із херувима».

Взяли б на кпини зжовклі папірці,

Немов дідка, що ласий на похвали.

Та й казкою б нікчемною назвали

Усе, що бачим на твоїм лиці.

А хай твій син в далекі дні сягне ті,

Ти житимеш і в синові, й в сонеті.

Рівнять тебе до літньої пори?

Ти сталіший, чарівніший від неї.

Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,

І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,

А то сховається в часи негоди, —

І на красу, бува, лягає тінь

В мінливості примхливої природи.

Твоєму ж літу в осінь не ввійти,

Рокам краси твоєї не зітерти,

І смерть тебе не годна досягти, —

В моїх словах ти не підвладний смерті.

Аж доки дишуть люди, бачить зір —

В моїх словах ти житимеш, повір!

Левині пазурі притуплюй, з пащі

Тигриної, о часе, зуби рви,

Руйнуй всі витвори землі найкращі

І фенікса спали в його крові,

Спустошуй світ, і радощі, і горе,

Людські утіхи знищуй без жалю,

Хай твій леміш всю землю переоре,

Що хоч роби, — лиш про одне молю:

У злобі не карбуй чола ясного

Моєму другові своїм різцем.

Хай врода образу його земного

Для всіх віків залишиться взірцем.

Проте роби, о часе, все найгірше, —

Я збережу його в безсмертнім вірші.

З природи примх — обличчя в тебе жінки,

Владарю-владарко жагучих мрій,

Жіночий серця віск і тільки вчинки,

На щастя, зовсім не властиві їй.

Ясні твої нелицемірні вічі,

І промінь їхній золотить усе.

Він погляди полонить чоловічі,

Серцям жіночим болещі несе.

Ти на жону Природою зачат,

Вона ж сп’яніла, дивлячись на тебе,

Та й додала щось любе для дівчат,

У чім не мав я жодної потреби.

Коли вже так, то поділи свій статок:

Мені любов, жінкам — отой додаток.

Ні, я не йду тропою віршоробів,

Що оди тчуть з фальшивої краси,

Їй не шкодують неба для оздоби

Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,

Для порівнянь не брав так, як вони,

Скарбів земних, перлин всіх океанів,

Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда — над усе для мене,

І я писав, що мила — чарівна,

Хоча від матері лице натхненне,

А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться, —

Вона не крам, що продають в крамницях.

Не вірю дзеркалу, що вже старий я,

Твоєю ж юністю я молодий.

Але як час твоє лице пориє,

Упевнюсь я — кінець приходить мій.

Твоя краса — це шати мого серця,

Що до грудей покладене твоїх,

Твоє ж в моїх, наснаги повне, б’ється,

Щоб довго ще я молодіти міг.

Я думаю про нього щогодини,

За нього я на все ладен, затям.

Так ніжна мати за життя дитини

Готова власним заплатить життям.

У наших серць тепер життя єдине:

Моє помре — твоє також загине.

Немов актор, що, збившися із ролі,

Затнувсь на слові, з остраху мовчить,

Чи як шаленець, на коротку мить,

Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий світ,

Мовчу, в любовному блаженстві млію.

Мого чуття важкий солодкий гніт

Закрив уста і поневолив мрію.

Хай погляд мій іде замість послів

Безмовним вісником палкого серця, —

Він — лицар кращий на любовнім герці,

Аніж полки гучних і пишних слів.

Учись читати писане без мови,

Очима слухать вісника любові.

Мій зір-митець відбив твоє лице

На мого серця полотні незвичнім.

І на зображення удале це

Прийшовсь я рамою на віки вічні.

Щоб свій портрет побачити в мені,

Крізь маляра дивися на творіння, —

Воно в робітні висить на стіні,

Де, як вікно, твій зір пуска проміння,

Там наші очі здружено трудом:

Мої творили цей шедевр новітній,

Твої ж, у грудях будучи вікном,

Впускали щедро сонце до робітні.

Метавсь митець і малював, що міг,

Лише до серця не знайшов доріг.

Нехай комусь від щедрої планети —

Високі титули, гучна хвала.