Щиро подякувавши гостинним господарям, ми попростували левадами до Сули. Ранок був сонячний, морозний. Злегка припорошена снігом земля дзвеніла, як дзвін.

Міст справді не охоронявся. Ми незабаром опинилися на високому правому березі річки і по шпалах попростували на захід.

За годину підійшли до залізничної станції. Біля брудного перону стояв товарняк. Паровоз сичав парою І подавав сигнал. В порожніх вагонах і на площадках виднілися мовчазні фігури безплатних пасажирів — жінок і чоловіків, старих і малих. Війна, здається, підняла на ноги весь народ — кожному потрібно було кудись їхати.

Тут же, на пероні, сновигало кілька німецьких солдатів. Один з них, молодий, рудий, веснянкуватий, зганяв людей з поїзда, штурляючи кованим чоботом тих, хто чимось йому не сподобався. Та зігнані через хвилину мовчки стрибали на площадку з другого боку або залазили в інший вагон. Солдат лаявся і зганяв їх знову.

Ми переглянулись.

— Порожняк іде на Київ, — шепнув капітан. — Причепимося?

— А чому б ні? — відповів я. — Тільки ходімо звідси… Щоб цей рудий чорт і нас не зігнав…

Ми почекали, поки паровоз подав гудка і ешелон, заляскавши буферами, рушив з місця. А тоді швидко стрибнули в розчинені двері останнього вагона.

І тут раптом почулося:

— Вер іст да? Хто тут?

Ми заклякли, сторопіло вдивляючись у напівтемряву, бо ніяк не сподівалися, що в товарняку їде німець.

Тікати чи залишитись?

Тікати — небезпечно: здійметься тривога. Залишитися — хтозна, чим ця зустріч закінчиться.

Поки ми вагалися, поїзд набрав швидкості. А з кутка, куди майже не проникало світло, виступила наперед довготелеса постать у шинелі з синім коміром і хвацько загнутому доверху кашкеті зі срібним орлом. Це був есесівець. Він зупинився й похмуро втупився в нас важким поглядом якихось безбарвних, мовби білих очей.

Ми зі Смольниковим остовпіли: перед нами стояв Чума.

Він держав руку на важкій кобурі, що висіла на широкому ремені з лівого боку живота, і пильно дивився на нас.

Бліде аскетичне обличчя з запалими щоками, блискучі очі, надірвана ніздря, відстовбурчені вуха…

Чума!

— Хто такі? — пролунав знову його різкий голос.

Потрібно було щось відповідати. І відповідати швидко й правдоподібно.

— Ми з батьком повертаємося додому, — промовив я, кивнувши на Смольникова і надаючи своєму голосові жалісливого відтінку. — З окопів… Розумієте, копали окопи і протитанкові рови…

В очах Чуми промайнув усміх.

— Гм, протитанкові рови… Окопи… І ви справді вірили, що цим зупините танкові армади фюрера?

Я здвигнув плечима і промовчав.

— Куди ж ви їдете?

— До Києва.

— До Києва? Виходить, нам по дорозі. Я теж до Києва… Як же тебе звати?

— Володя.

— Володья? Ага, Володья, Володья… Тобто — Вольдемар? А твого батька?

— Іван.

— О! Іван, Іван! — він робив наголос на першому складі.— У росіян усі Івани, як у нас Ганси… Я, наприклад, Ганс. Шарфюрер військ СС Ганс Ціммерман… Ну що ж, будемо їхати разом. Правда, без комфорту, бо Росія — бідна країна. Асфальтованих доріг нема, пасажирських вагонів — теж нема. Одні телячі. І до всього — холодно, мов на полюсі!.. І як ви тут жили?

— Та якось уже жили, — відповів я, потрапляючи йому в тон. — От тільки не розумію, чого ви сюди прийшли і по що, коли ми такі бідні і коли тут так холодно?

Ганс Ціммерман гучно зареготав.

— Га-га-га! А ти, хлопче, кусючий! І добре по-німецькому говориш… Ти, часом, не німець? Не фольксдойч? Дуже вже скидаєшся — і очі голубі, і чуприна русява, і весь вигляд, як у справжнього арійця!

— Точно такий, як у вас, — серйозно сказав я, зиркнувши на його вуха і надірвану ніздрю.

Шарфюрер зареготав ще дужче.

— Га-га-га! Та ти ще й жартівник!.. Вид точно такий, як у мене! Га-га-га!.. Ну, та гаразд! Я не ображаюсь за те, що ти покепкував з мене. Я справді не красень, хай йому чорт! Та ще колись у бійці позбувся добрячого шматка ніздрі, за що й одержав прізвисько Рвана Ніздря. Увесь Гамбург звав мене так, тобто всі мої друзі, — і він хитро підморгнув при цьому, даючи зрозуміти, що друзі в нього були особливі.

— Я не хотів вас образити, повірте мені, — удав я зніяковіння.

— Ну, про що мова! Хіба можна розумного чоловіка образити такою дурницею! — замахав руками Ціммерман. Суворе обличчя його трохи розпогодилося. Видно, він любив погомоніти. — Ображатися на такі слова — це все одно, що ображатися на природу-матінку, яка втелющила тобі отакі недоладні вуха, хай їм біс, і вузьку, мов оселедець, пику, і незграбну постать… На кого б я мав ображатися, так це на батьків. Але, мабуть, і вони ні в чому не винні. Вірю, що їм хотілося бачити свого Гансика красенем.

— Безперечно. Для батьків ви були найкращим!

— Ну от, бачиш… І досить про це! Скажи ліпше, як порятуватися від цього клятого морозу?

— Це ще не мороз!

— Ти хочеш сказати, що буде більший?

— Аякже! Буде! І п’ятнадцять, і двадцять, і навіть тридцять градусів у нас буває нерідко.

— О! Тридцять градусів! — Ганс Ціммерман закотив очі під лоба. — Бр-р-р!

Поїзд набирав швидкості. Крізь відчинені двері було видно, як пропливають вдалині присніжені поля, смутні, принишклі села, далекі безлисті гаї. Ганс Ціммерман, наїжачившись від холоду, став у отворі дверей і, запаливши цигарку, глибоко затягнувся.

— Скучні краєвиди, — буркнув він, похитуючить на широко розставлених ногах. — Рівнина. Степ. Ні гори, ні лісу…

Я з відразою дивився на його великі сизі вуха, на довготелесу постать, і в моєму серці поволі закипала лють.

Хто він, цей Ганс Ціммерман? Прикидається добряком. А руки його в крові! Фашист із емблемою СС на петлицях. Садист, що без всякої причини знущався з наших людей у таборі. Замалим не вбив мене… Ворог, завойовник!

Моє тіло напружилося, готове до стрибка. Кулаки стиснулися. Сильний стусан у спину — і Чума полетить з вагона, як лантух, під колеса поїзда або під укіс.

Одним фашистом стане менше на світі!

Але в цю мить рука Смольникова важко лягла на моє плече.

— Ти що, хлопче? Здурів? — прошепотів капітан. — А раптом не пощастить зіпхнути? Він же при зброї! А якщо й зіпхнув би, то не виключена можливість, що залишиться живий, добереться за півгодини чи за годину до найближчої станції — і нас, мов зайців, злапають у цьому вагоні.

Я був вражений.

— Звідки ви дізналися, що я хотів зробити?

— Видно по тобі, — усміхнувся одними очима Смольников. — Але без мене, будь ласка, нічого поки що не затівай! Домовилися? Жертвувати життям варто заради чогось більшого, ніж цей глист. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Ото ж бо! Не поспішай поперед батька в пекло! Радься зі старшими!

Ціммерман не звертав на нас ніякої уваги. Та, мабуть, і не чув нашого шепоту, бо у вагоні стояв шум від ляскання і грюкоту буферів та ритмічного перестуку коліс.

На першій же зупинці, коли товарняк загнали на запасну колію, щоб пропустити зустрічний поїзд, він прудко вискочив з вагона і незабаром повернувся з листом іржавої бляхи та кількома цеглинами. Вкинувши все це у двері, гукнув:

— Хлопче, ходи зі мною!

Я пішов слідом за ним.

Ціммерман завернув у найближчий провулок і почав трощити дощаний паркан. Сухі, посірілі від негоди штахетини з тріском відлітали від ворин, ламаючись навпіл під ударами кованого чобота.

— Збирай і неси до вагона! — командував шарфюрер. — Зараз розкладемо таке багаття, що й чортам стане жарко!

Ми принесли два великі оберемки дров.

Ціммерман, незважаючи на незграбність, виявився енергійною, рухливою людиною. Миттю поклав посеред вагона цеглини, на них — бляху, звів на ній пірамідку з дров, настругав ножем трісок і підпалив запальничкою.

Сухе дерево спалахнуло, мов солома. Від багаття відразу війнуло приємне тепло, прокотилося в найдальші закутки вагона. Дим потягнувся у напіввідчинені двері.

Ціммерман простягнув до вогню почервонілі руки, задоволено замуркотів: