— Штурмбанфюрер дозволив зайти, пане шарфюрер.
Ціммерман пропустив поперед себе Смольникова і мене.
У чималому кабінеті за широким письмовим столом ми побачили офіцера з рудим коротким чубом, який саме, схилившись над шахівницею, розв’язував шахову задачу.
Ціммерман стукнув каблуками і, викинувши руку у фашистському вітанні, гаркнув:
— Хайль Гітлер!
Офіцер мовчки переставив фігуру, записав хід і тільки після того, підвівши голову, буркнув:
— Хайль!..
Ми зі Смольниковим вражено перезирнулися: перед нами сидів офіцер, якого ми добре запримітили в Хорольській ямі і якого, ідучи на добровільну смерть, луснув палицею по голові Жердін.
Ніякого сумніву — він. Власною персоною. Правда, його обличчя дещо спотворено: перенісся заліплене пластирем, під очима — синці, а на лобі красувалося довгасте садно, густо намазане йодом, — слід кийка, яким почастував його Жердін. Так, без сумніву, це був він!
Його чіпкі холодні очі спочатку довго обмацували Смольникова, а потім утупилися в мене.
— Що це за тубільці, Ганс? Ті, що ти доповідав?
— Яволь, пане штурмбанфюрер! — Ціммерман витягнувся. — Батько і син… Хлопець чудово говорить по-німецьки, а старий — шофер… Якраз те, що нам треба.
Гольбах знову пильно глянув на нас, мовчазних “тубільців”, як він висловився. Потім звернувся до мене:
— Де ти вивчив німецьку мову, юначе?
— У школі, пане штурмбанфюрер.
Ще дома Смольников розробив легенду, згідно з якою перед війною ми жили в спаленому районі, що прилягав до Хрещатика. Там тепер ні кола ні двора, ні знайомих, ні сусідів. Піди перевір…
— Ти був старанним учнем?
— Так, мені легко давалася німецька. Я люблю цю мову. Моїм учителем був німець.
— І літературу знаєш?
— Безперечно. Люблю Шіллера, Гете, Гейне… — Останнє ім’я вирвалося у мене мимоволі. Я помітив це, але пізно.
Гольбах скривився.
— Ну, Гейне приплів ти сюди даремно… Це єврей…
— Але ж він геніальний поет! Пам’ятаєте його айн фіхтенбаум штет айнзам?.. Сосна стоїть одиноко.
Штурмбанфюрер скривився ще дужче, але голос його був лагідний.
— Не будемо сперечатися. Справді, у нього, мабуть, є кілька вдалих віршів, що подобаються ось таким недосвідченим читачам, як ти, але він ворог Третього рейху, і його твори несумісні з німецьким духом націонал-соціалізму. І вони згоріли на вогнищах разом з писаниною інших ворогів рейху!
Я прикусив губу. Знайшов перед ким захищати Гейне!
Гольбах розцінив мою мовчанку інакше.
— Зрозумів?
— Зрозумів.
— От і гаразд… Ти, бачу, хлопець тямущий, і Ціммерман швидко вивіє з тебе шкідливий дух юдо-більшовизму…
— Яволь, пане штурмбанфюрер! — відгукнувся Ціммерман. — Дозвольте зачислити його на службу?
— Так, гадаю, цей юнак підійде тобі краще, ніж який-небудь старий хитрун… Тут хоча б видно все нутро. А німецьку він знає досконало.
— Дякую, пане штурмбанфюрер. А цей шофер? Жду вашої санкції.
Гольбах перевів погляд на Смольникова.
— На яких машинах їздив?
— На “емці”, на ЗІСі, на “газику”.
Я швидко перекладав.
— Німецьких марок не знаєш?
— Не доводилося їздити. Але будьте певні — опаную…
— В Червоній Армії служив?
— Ні, мав звільнення по хворобі.
— Це добре. А працювати хочеш?
— Хочу. Ми люди робочі. Як же без роботи? Та й їсти щось треба…
— Маєш рацію. Великонімеччині потрібні робочі руки. Працюй — і вона оцінить твої старання.
Смольников злегка вклонився, жодним порухом лиця не проявляючи справжніх думок і почуттів.
— Все. Можете йти! — кинув Гольбах.
Ми вийшли. Гадаючи, що шарфюрер іде слідом за нами, я не причинив дверей, і з-за них долинув сердитий голос штурмбанфюрера:
— Ціммерман, ці люди — не те, за що ми одержуємо гроші! Вони, безперечно, теж потрібні, але тільки як груба робоча сила для хатнього вжитку… А ми повинні підібрати людей для виконання особливих завдань: сьогодні я розмовляв по прямому проводу з Берліном, і полковник Штольце заявив, що ми тут ніякого чорта не робимо, облежуємо боки! Що коли найближчим часом не підберемо сотню чоловік, то він пошле нас на фронт! Ось як!.. Ясно?
— Яволь!
— Отже, за роботу! Знову зв’яжися з київським та Дарницьким таборами. Цвеккер поїде в Умань, а Вольф — у Хорол. До Нового року ми повинні дати сто чоловік. Інакше, Ціммерман, я влаштую тобі довготривале відрядження в зимові окопи на Дінці… Ти мене зрозумів?
— Яволь, гер штурмбанфюрер!
Підійшов вартовий, причинив двері, і я перестав чути подальшу їхню розмову.
Ціммерман вийшов від Гольбаха похмурий, заклопотаний.
— За мною! — кинув коротко.
Спустившись вузькими сходами на перший, напівпідвальний поверх, поминув невелику залу, де за канцелярськими столиками кілька дівчат-німкень цокотіли друкарськими машинками, і в кінці напівтемного коридора відімкнув низькі двері.
— Заходьте!
Це був, як стало зрозуміло з першого погляду, його службовий кабінет. Нічого зайвого. Двоє заґратованих вікон, високий металевий сейф, стіл, крісло, телефон, диван, стільці, вішалка, на підвіконні — графин з водою, а на протилежній від столу стіні — адміністративна карта України.
— Сідайте!..
Ми сіли.
Ціммерман, не роздягаючись і не скидаючи з голови кашкета, відімкнув сейф, дістав два невеликі бланки з печатками і підписами, сів до столу, взяв ручку.
— Папери!
Ми подали посвідчення. Ціммерман повертів перед очима, прочитав уголос по складах, як людина, яка щойно навчилася читати:
— І-ван Гри-го-ро-витш Бу-ля-то-витш… Во-ло-ди-мир І-ва-но-витш Бу-ля-то-витш… Гут!
І почав писати.
Ми полегшено зітхнули, бо переступили дуже важливий для нас поріг.
А я при цьому відзначив у думці, що німці, поряд з нелюдською жорстокістю і педантичною пунктуальністю та не менш фанатичною вірою у німецьку зверхність над іншими народами, часто-густо проявляють незрозумілу легковажність, якої не допустив би жоден радянський командир чи більш-менш освічений і досвідчений простий радянський громадянин. Чому це? Може, так увірували в свою силу й непереможність? Чи почуття тієї зверхності над “унтерменшами”, тобто “недолюдьми”, як багато хто з них називав слов’ян, засліпило їм розум?
Як би там не було, випадкова зустріч у поїзді стала у великій пригоді і під час розмови з Гольбахом, і ось тепер, при видачі таких важливих для нас окупаційних документів.
Ціммерман витер картатою хустиною спітнілого лоба, налив повну склянку води і, одним духом випивши її, сказав:
— Ці документи — кенкарти — дають вам право на проживання в Києві і вільне ходіння по місту вдень і вночі. Бо така буде ваша робота… Тебе, старий, я зараз підкину на хлібозавод — там уже жде машина. А твоє, юначе, місце роботи тут, через коридор, двері навпроти… Все зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Жити будете… — він назвав адресу. — Там є вільна квартира, що числиться за нашим відомством. Ось вам талони на хліб та інші продукти, а також гроші в рахунок майбутньої зарплати. Розпишетесь потім, бо зараз ми поспішаємо… І вважайте, що вам у житті поталанило!
Він поклав на край столу тугу пачку радянських десяток і жмут різнобарвних талонів. З грюкотом відсунув крісло, підвівся.
— Все. Поїхали!. Час не жде!
Швидко вийшли на вулицю, сіли в “опель”. Заклопотаність не сходила з обличчя Ціммермана. Від природи любитель поговорити, він тепер уперто мовчав, міцно тримаючи руками кермо і не зводячи очей з дороги. Місто, здавалося, вимерло — лежало під снігом зруйноване, похмуре, мовчазне. Над Хрещатиком кружляли зграї вороння. Поодинокі перехожі, забачивши машину, злякано озиралися і при першій же нагоді завертали за ріг чи в під’їзд найближчого будинку.
На Повітрофлотському, біля хлібозаводу, Ціммерман висадив Смольникова, провів його через прохідну, а вийшовши, ткнув мені в руки ще м’яку теплу булочку.
— Їж! — і другу запхнув собі до рота.
Ціммерман повернув на Керосинну і зупинився біля сірого дощаного паркану.