— Але ж я накажу повісити тебе, собако!

— Спокійно, гер штурмбанфюрер! Ви, напевне, забули, чий лист перед вами і що загрожує вашій доньці! — Я підвищив голос: — Якщо з моєї голови впаде хоч волосина, ви ніколи більше не побачите Єви, гер штурмбанфюрер! Це вам зрозуміло, сподіваюсь?

Він опустив руку. Важко дихав. Гнів і розпач охопили його, поперемінно відбиваючись на змертвілому обличчі.

— Доннер веттер! — він витягнув картату хустинку і витер на лобі холодний піт. — Зрозуміло… Безперечно, зрозуміло… Бідна Єва… Дитя моє єдине!.. Що я скажу Ельзі?.. О мій боже!

Поволі лють і гнів поступалися місцем розпачу і відчаю. Штурмбанфюрер, врешті, до кінця збагнув, яка смертельна небезпека нависла над його дочкою. Він раптом згорбився, поволі опустився на стілець і охопив голову руками. Погляд його був безтямним.

— Гер Гольбах, я даю вам прекрасну можливість врятувати Єву, — промовив я тихо з наголосом на слові “врятувати”.

— Яку? — він підвів голову.

— Вас вразила перша частина Євиного листа, і ви не надали значення другій. А там пишеться, що ви можете визволити з пазурів гестапо одного чоловіка і замість нього одержати свою дочку, живу і неушкоджену.

— Кажи толком — хто цей чоловік?

Я сів на стілець насупроти свого колишнього шефа, полегшено промовив:

— Отак би зразу, гер штурмбанфюрер… Тепер вислухайте мене уважно… Ціммерман влаштував мого батька Івана Григоровича Булатовича водієм на хлібозавод. Одним з об’єктів, куди батько возив хліб, був аеродром на Солом’янці. Вчора чи позавчора там згорів літак і загинули три льотчики. СД чи гестапо заарештувало цілий ряд людей, котрих підозрюють у диверсії. Вчора був заарештований і мій батько. Заарештований безпідставно. Ви маєте… Ви мусите розшукати його — гадаю, це для вас не так складно — і визволити. Тобто забрати його до себе, а потім обміняти на Єву… Вам зрозуміло?

— Цілком. А якщо не віддадуть мені твого батька?

— Тим гірше для вас… і особливо для Єви!

— Як же ти мислиш собі провести обмін? Де він відбудеться? Коли?

— Хай це вас не турбує… Скажу тільки, що часу ви маєте не багато — обмін повинен відбутися сьогодні. Або завтра не пізніше дев’ятої години вечора.

— Де ж я тебе знайду?

— Мене не треба шукати. Я буду весь час тут, біля вас…

Гольбах трохи оговтався від шоку і з цікавістю запитав:

— Скажи мені, ти придумав це все сам?

— Ні, не сам. Мені допомагають товариші.

— Гм… Я доберуся до вас! Можеш бути певен — доберуся!..

— Можливо. Але спочатку подумайте про Єву! Вона сподівається, що ви зробите все, щоб визволити її.

— Я тільки про це й думаю! Прокляття!

Він раптом швидко підняв телефонну трубку. Та ще швидше я вихопив з кишені пістолет і направив йому в груди.

— Гер штурмбанфюрер, киньте дурні жарти! Одно слово — і я стріляю!

Гольбах отетеріло подивився на блискуче дуло і поволі почав бліднути. Потім замахав вільною рукою.

— Володья, ти неправильно зрозумів мене. Я хочу зв’язатися з СД і вияснити, чи справді твій батько заарештований і де він зараз знаходиться.

— Гаразд, — погодився. — Говоріть!.. Але ще й ще раз добре подумайте, що для вас важніше — врятувати Єву чи знищити мене!

— Я це розумію, будь певен… Безперечно, я вибираю Єву… А з тобою я коли-небудь зумію поквитатися! Тож заховай свою пу-кавку і не лякай мене, а я тебе, поки не визволю дочку, і пальцем не зачеплю!

Звичайно, це було розумно, і я, заховавши пістолет, опустився на стілець.

Тим часом Гольбах, з ненавистю і острахом поглядаючи на мене, підніс трубку до вуха.

— Алло! Алло!.. Фройляйн?.. Зв’яжіть мене з капітаном Малькомесом… Негайно! — І через кілька секунд: — Капітан Малькомес?.. Хайль Гітлер!.. Говорить Гольбах… Маю до тебе діло, Фріц… Яке?.. Зараз скажу… Мені стало відомо, що у тебе неприємності… Звідки?.. Ну, бачиш, ми на такій службі, щоб усе знати… Так, так… Заарештував?.. Сімнадцять чоловік?.. От якраз вони мене і цікавлять… Власне, не всі, а тільки один з них — Іван… Булатовітш… Ти не пам’ятаєш? Подивись, будь ласка, в список… Він має бути… Шофер, що доставляв у аеродромну кантину хліб… Є?.. От і добре… Ти вже його допитував?.. І що ж він каже?.. Все заперечує?.. Цього і слід було сподіватися, бо всі вони починають говорити тільки тоді, коли перепустиш їх через м’ясорубку… Ще не перепускав?.. Тим краще… Бо мені він потрібен живий і здоровий… Що?.. Ну, я тебе прошу… Зроби ласку Фріц… Дуже потрібен… Я приїду — все розповім… Це не телефонна розмова… Що?.. Дякую… Зараз їду… — І він натиснув кнопку дзвінка.

Я не пропустив жодного слова. Отже, Смольников, як ми з Віктором і сподівалися, живий… Зрозумівши, що Гольбах має зараз їхати на аеродром, я сказав:

— Гер штурмбанфюрер, поїдемо разом. Тільки одна умова: ні ви, ні шофер не повинні брати з собою автоматів.

— А пістолети?

— Пістолети можна. З них далі як на п’ятдесят кроків не влучиш, а це буде дуже важливо при обміні.

— З нами замість шофера поїде Цвеккер. Шоферові я не довіряю, а хотів би всю цю історію зберегти в таємниці.

— Мабуть, не пощастить… Знає ваш денщик, якого я зачинив у підвалі, знатимуть Цвеккер і капітан Малькомес… Дізнаються інші…

Гольбах лютим поглядом зміряв мене з ніг до голови.

— Занадто ти розумний, хлопче. Ти хочеш не тільки визволити свого батька, а й запроторити мене на фронт? Щоб мене розжалували до рядового і послали під кулі? Цього ти хочеш? Не вийде!..

— Як знати? Може, й вийде, — сказав я. — Однак не будемо сперечатися — життя покаже…

В цю мить розчинилися двері і ввійшов Цвеккер. Клацнув закаблуками, викинув наперед руку, гаркнув:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало відповів Гольбах і наказав: — Цвеккер, приготуй машину — поїдемо втрьох на аеродром… Шофера не брати!

— Яволь, гер штурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Цвеккер і, з натугою повернувши своє огрядне черево на сто вісімдесят градусів, вийшов.

— Ходімо і ми! — підвівся Гольбах і люто вилаявся: — Прокляття! Грім і блискавка!

Перед одним з колишніх приватних будиночків на Чоколівці, що тепер був обнесений щільною дротяною загорожею, Цвеккер загальмував.

Гольбах вийшов з машини, обсмикнув зім’яту уніформу і попростував до воріт, де стовбичив розімлілий від спеки вартовий.

Цвеккер схилився на сидіння і зразу ж задрімав. А мені було не до сну. З самого ранку я жив у страшенній нервовій напрузі, якій, здавалося, не буде кінця. Думав про те, чим закінчиться моя затія із визволенням Смольникова. Погодиться Гольбах вирятувати його із лабет СД, а потім без хитрощів провести обмін чи в останню хвилину проявить характер і, як справжній фанатик націонал-соціалізму, пожертвує дочкою “в ім’я фюрера і Великонімеччини”? Чи застосує яку-небудь хитрість? На це він мастак!

Поки що все складається нормально, але вірити Гольбахові не можна. Звичайно, страх за життя дочки зв’язав йому руки, змушує його поспішати. Однак треба бути весь час пильним, бо маю діло з досвідченим ворогом, котрий не пропустить нагоди використати твою найменшу помилку і схопити тебе мертвою хваткою за горло.

Коли б не страх за дочку, з якою садистською радістю піддав би він мене найстрашнішим тортурам!

Такі думки заполонили мене всього. Ні про що інше думати не міг.

Тим часом сонце стало в зеніті й пекло немилосердно. Хоча дверцята машини були відчинені, протягу не відчувалося. На круглому червоному обличчі Цвеккера висіявся рясний піт, що стікав по шиї за комір.

Я довго і нетерпляче поглядав на ворота, на цегляні стіни будиночка. Що там? Які розмови точаться? Чи не вирішує Гольбах з Малькомесом схопити мене і силою вирвати зізнання про те, де знаходиться Єва?

Раптом хвіртка розчинилася, і я полегшено зітхнув. З неї вийшло двоє — Гольбах і Смольников. У Івана Григоровича на руках блискучі сталеві наручники. Під лівим оком — синець.

Побачивши в машині мене, не здивувався. Мабуть, вважав, що і я заарештований.