— Правду мовити, — розмірковував у дорозі Чіпаріу, — я не скажу, щоб мені дуже кортіло вшанувати своїм відвідуванням цю дорогу для кожного румуна установу. — Він хитро підкреслив слово “дорогу”, натякаючи на його двозначність. — У кожному разі, я дуже радий з того, що ми йдемо туди саме зараз, коли на вулиці нема нікого, крім заспаних поліцаїв. Принаймні мої товариші й надалі охоче тиснутимуть мені руку, а щодо поліцаїв, то, сподіваюся, вони навіть проймуться до мене пошаною, бачачи, як я сміливо відчиняю двері їхнього храму.

Сахно спинила балакучого шофера.

— Це все добре. Я сама ніколи не могла сподіватися, що потраплю до вашої “дорогої” установи в ролі претендента на її поміч. Але зараз, поки маємо ще час, нам треба порадитися й добре обміркувати, що ж, власне, будемо там говорити, на що скаржитися і чого домагатися.

— Коли так, то ми часу не маємо: вельмишановна інституція якраз за рогом, не більше як дві хвилини ходу.

Сахно спинилася.

— Тоді стривайте. Давайте десь притулимося й договоримося.

- Єсть!

Чіпаріу роздивився на всі боки. Навпростець через вулицю полискувала проти сонця велика вивіска невеличкої харчевні. Спека загнала туди кількох безпритульних парубків-боєринешів, які щедро заливали свою гірку самотню долю та літню спрагу терпким бессарабським вином.

Величезні порожні кухлі перед ними свідчили, що до всього довколишнього цим добродіям вже нема ніякого діла: вони були вже цілком під владою лірики й самокритицизму. Вони не могли чимсь перешкодити розмові. Товариші зайшли до харчевні.

Сівши в кутку з своїми кухлями, товариші зразу взялися до діла. Але зразу ж і побачили, що їхнє становище досить прикре. Вони не мали ніяких доказів, нічим не могли аргументувати та й, нарешті, не знали, на що саме йдуть вони скаржитися. Виходило, наче винна в усьому була саме Сахно: вона ж бо викликала гнів у господаря за порушення свого слова й обопільної умови. Таємничі події в межах володінь Гальванеску? Але ж хто посвідчить, що вони — зовсім чужі й нікому не відомі люди — не брешуть? Хто не скаже, що все це витвір їхгбої — може, хворої, може, п’яної, а може, й злостивої — фантазії? А підозріння про злочинну діяльність доктора Гальванеску — відомого наукового діяча? Чим можуть вони обгрунтувати ці свої підозріння? Про який, нарешті, злочин вони говорять?. Де будь-які докази, очевидні факти?

Та їх зразу ж обвинуватять у наклепі і, чого доброго, самих заарештують, побачивши в їхній заяві тільки замір на шантаж.

Такі несподівані висновки збентежили й засмутили товаришів.

— Що ж нам робити? — безпорадно зітхнув Чіпаріу. — Може, справді послати все до чорта й просто намастити п’яти салом, поки не заскочив наш шановний професор?

— Я сама так починаю думати, — малодушно підтакнула Сахно. — Нам не повірять, та й край. А як довести?

Доводити й справді не було як. Доктор Гальванеску був надто відомий і всіма поважаний дідич. Пригоди ж товаришів були такі неймовірні, що навряд чи викликали б довір’я, навіть якби йшлося про якогось менш популярного, ніж Гальванеску. Отже, їхня зневіра була небезпідставна.

Проте Сахно хутко опанувала себе й відігнала занепадні настрої.

— Пусте! Ми таки підемо туди й розповімо все, що знаємо. Нехай перевірять наші свідчення. Залишити справу не можна. Навіть коли й забудемо про злочин, то хіба можна залишити все це діло? А експерименти, які я там побачила? Я не заспокоюся, поки не дізнаюся всього, поки не відкрию цієї проклятої таємниці Гальванеску.

— Коли у вас така палка допитливість до наукових експериментів Гальванеску, то, мені здається, вам не треба здіймати гармидер.

— Це правда. Я дуже жалкую, що так сталося. Я мушу зрозуміти його наукові досягнення, видерти їх у цього скупендри і передати людству.

— Однак, коли не помиляюся, ви дали йому підписку? Присягалися мовчати?

— Так… — похнюпилася Сахно. — І дуже дурну підписку. Моїм же листом він завжди зможе спростувати всі мої свідчення.

— От бачите. Суньтеся тепер до сигуранци. Нехай навіть нам повірять і притягнуть Гальванеску до відповідальності. Він зараз же покаже вашого листа. Будьте певні, що ми тоді вийдемо з сигуранци з чорного ходу і нескоро побачимо світло сонця.

— Але ж він зшантажував мене! Мій підпис добуто нечесно.

Сахно зірвалася.

— Ні. Як ви собі хочете, а я йду. Будь-що-будь! Я цього так не залишу. Ми можемо з вами тут же розпрощатися.

— Коли так, я теж іду, — з гідністю відказав Чіпаріу, — Ви зле знаєте румунського шофера. Чіпаріу ніколи не був боягузом і ніколи не зраджував товаришів. Ходімо!

— Я зовсім не хотіла образити вас, дорогий друже, — кинулася до нього Сахно. — Пробачте. Я не те хотіла сказати…

Але тут їм перешкодили. Двері відчинилися, й до харчевні зайшло троє нових відвідувачів. Один був у звичайному одязі дрібного боєринеша, двоє інших були жандарми.

Вони просто підійшли до товаришів.

Всі присутні повставали з своїх місць, цікаво поглядаючи на прийшлих. Хазяїн харчевні поспішив випередити жандармів і швиденько тицьнув Сахно до рук рахунок.

— Прошу панство йти за мною, — тихо, але тоном, що не припускає відмови, вклонився боєринеш.

— Куди й чого? — поцікавилася Сахно.

— Я не вповноважений говорити це пані, - знову вклонився чемний боєринеш і моргнув до жандармів. Жандарми хвацько цокнули острогами й стали обабіч.

— Ви арештовуєте нас? — випросталася Сахно. — Але я мушу попередити, що я…

— Я не вповноважений розбалакувати з панією, — відкарбував агент. — Я повинен тільки відправити панство в місце, де вони зможуть балакати, скільки їм заманеться.

Сахно знизала плечима. Говорити з цим шпиком справді не було рації.

— Ходім, Чіпаріу?

— Ходімо, — зітхнув Чіпаріу. — Недарма ж я ніяк не міг собі уявити, як це я з своєї волі піду до сигуранци.

— Прошу зачекати одну хвилинку, — звернулася Сахно до агента. — Ви дозволите мені розплатитися з хазяїном?

— Будь ласка, — ввічливо схилився боєринеш.

Сахно повернулася до хазяїна, що нетерпляче тупцював круг неї, боячись, як би не пропали його гроші.

— Маєте.

Вона вийняла паку банкнотів і відрахувала потрібну суму.

— Я готова. Ходімте.

Агент попереду, Сахно й Чіпаріу посередині і позаду двоє жандармів вийшли з харчевні. Цікаві відвідувачі мовчки провели їх до порога. Потім, коли кортеж відійшов кілька кроків, вони, незважаючи на полуденну спеку, зняли страшенний галас, очевидно сперечаючися про особи невідомих арештованих.

Сигуранца була за рогом. Жандарми проминули головний під’їзд і повели арештованих через задні двері. Чіпаріу хотів був ще мовити з цього приводу якесь дотепне слівце, але агент, враз забувши про чемність, гостро гримнув на нього й наказав мовчати.

Арештованих провели вузьким коридором до дверей, на яких було написано № 17.

— Епігег- вклонився наостанку агент, заговоривши на цей раз чомусь французькою мовою. Він розчинив двері, штовхнув туди арештованих і зразу ж клацнув англійським замком.

Сахно й Чіпаріу сподівалися побачити себе в камері. Але це не була камера. Вони опинились у великому кабінеті. Двоє широких вікон виходили на вулицю, якою вони щойно йшли. Ген в кінці, з-за рогу, маячив ріжок великої вивіски знайомої харчевні.

З-за стола, з глибини великого крісла підвівся дебелий чорновусий офіцер.

— Прошу сідати, — гостинно вказав він на крісло перед столом.

Сахно сіла. Збирався сісти й Чіпаріу. Але офіцер враз спинив його і брутально кинув:

— Ти можеш і постояти.

Сахно обняло жаром. Вона схопилася на рівні ноги.

— У такому разі ви дозволите стояти й мені, пане офіцер?

— Чому це? — здивувався той.

— Мені здається, ми з цим громадянином прийшли сюди на рівних підставах. Я не розумію вашого ставлення до кожного з нас.

Дебелий офіцер покотив веселий і солідний сміх:

— Га-га-га! Ох, ці мені іноземці! Га-га-га! Будь ласка, будь ласка. Щоб не псувати наших із вами дружніх відносин, я згоден порушити наш етикет… Можеш сідати! — гукнув він Чіпаріу, з жонглерською вправністю міняючи свій солодко-ввічливий тон на солдафонську грубість.