І синові свої скарби віддай.

Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш,

Що навесні плекав колись при собі.

Він твій вогонь несе в своїй особі,

Його снага стає твоєю теж.

Це мудрості закон, який стоїть

Основою усіх основ назавше.

Вогонь життя без нього, відпалавши,

Навік би згас за шість десятиліть.*

Хай безпотомно йдуть у небуття

Безликі й ниці пасерби природи.

Тобі ж вона не шкодувала вроди,

І мусиш ти продовжити життя.

Вона тебе різьбила на печать, —

Пора вже й відбиватися почать.

Коли годинника подзвіння сонні

Звістують дня померклого відхід,

Коли безжально сніг ляга на скроні

І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,

Де в спеку тінь була для череди,

А вицвіт літа у снопах на возі

Трясе остюччям сивим бороди,* —

Я думаю про квіти нетривалі —

Краси твоєї швидкоплинний цвіт, —

Невже судилось їм в років проваллі

Загинути, осиротивши світ?

О ні! Не знищить їх коса осіння,

Коли від них розсіється насіння.

О, не міняйся, будь же сам собою!

Не будеш ти собою, живши сам.

Свою красу ти б міг зробить тривкою,

Коли б віддав її своїм синам.

З лиця землі тоді не зможе стерти

Твойого образу жорстокий час.

Ти будеш сам собою і по смерті

У спадкоємцеві своїх окрас.

Хто дасть палити батьківську господу?

Та син її статечний береже щ

В зимові дні, у спеку і негоду

Супроти бурі, шашеля й пожеж.

Коханий мій, не будь же марнотратом, —

Ти батька мав, то будь і сам же татом.

По зорях я гадати не бажаю,

Хай знана астрономія мені,*

Я не скажу, чи бути урожаю,

Чи голоду, пожежам і війні.

Я й за хвилину наперед не бачу

Ні бур, ані морозів, ні відлиг,

Царям не врочу успіхів, невдачі,

Що в знаках неба сховані від них.

Та я одне пророчу безпомильно,

З очей-зірок твоїх читаю те:

Квіт правди і краси цвістиме спільно,

Як по тобі нащадок твій зросте.

Коли ж на світі не залишиш сина,

Загине правда і краса загине.

Коли подумаю, що мить єдина

Лежить між розквітом і сном могил,

Що світ — видовище, в якім людина

Підвладна силі неземній світил;*

Коли дивлюсь, що нас, немов рослину,

Вирощують і нищать небеса,

Що юний шал трива одну хвилину,

А там навік безслідно погаса, —

Стривожений несталістю такою,

В розпуці гину я, відома річ,

Бо Час і Розпад ладяться війною

Твій день ясний перетворить на ніч.

І я іду на Час несамовитий,

Щоб нищене словами відновити.

Але чому, як час почав облогу,

Не йдеш війною на тирана сам?

Мій вірш слабкий,* він опору тривкого

Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,

Лани незаймані ори і сій:

Красуні лона радісно б відкрили,

Щоб юний образ повторити твій.

І проросте твоє найбільш тривале

Нове життя і тіла, і душі,

Якого внукам би не змалювали

Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе — і житимеш в століттях

В малюнку власному — у рідних дітях.

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,

Хай щиро цноти в них твої відбиті?

Мій вірш, як напис на могильній плиті,

Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою неповториму

Зумів я повністю відбити враз, —

Сказали б люди: «Бреше віршомаз,

Сю вроду він списав із херувима».

Взяли б на кпини зжовклі папірці,

Немов дідка, що ласий на похвали.

Та й казкою б нікчемною назвали

Усе, що бачим на твоїм лиці.

А хай твій син в далекі дні сягне ті,

Ти житимеш і в синові, й в сонеті.

Рівнять тебе до літньої пори?

Ти сталіший, чарівніший від неї.

Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,

І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,

А то сховається в часи негоди, —

І на красу, бува, лягає тінь

В мінливості примхливої природи.

Твоєму ж літу в осінь не ввійти,

Рокам краси твоєї не зітерти,

І смерть тебе не годна досягти, —

В моїх словах ти не підвладний смерті.*

Аж доки дишуть люди, бачить зір —

В моїх словах ти житимеш, повір!

Левині пазурі притуплюй, з пащі

Тигриної, о часе, зуби рви,

Руйнуй всі витвори землі найкращі

І фенікса спали в його крові,*

Спустошуй світ, і радощі, і горе,

Людські утіхи знищуй без жалю,

Хай твій леміш всю землю переоре,

Що хоч роби, — лиш про одне молю:

У злобі не карбуй чола ясного

Моєму другові своїм різцем.

Хай врода образу його земного

Для всіх віків залишиться взірцем.

Проте роби, о часе, все найгірше, —

Я збережу його в безсмертнім вірші.

З природи примх — обличчя в тебе жінки,

Владарю-владарко жагучих мрій,

Жіночий серця віск і тільки вчинки,

На щастя, зовсім не властиві їй.

Ясні твої нелицемірні вічі,

І промінь їхній золотить усе.

Він погляди полонить чоловічі,

Серцям жіночим болещі несе.

Ти на жону Природою зачат,

Вона ж сп’яніла, дивлячись на тебе,

Та й додала щось любе для дівчат,

У чім не мав я жодної потреби.

Коли вже так, то поділи свій статок:

Мені любов, жінкам — отой додаток.*

Ні, я не йду тропою віршоробів,

Що оди тчуть з фальшивої краси,*

Їй не шкодують неба для оздоби

Здрібнілі і охриплі голоси.