Тебе повсюдно в серці я несу,

Тож око й віддає твою красу.

Настане час, коли мою любов,

Так, як мене, зігнуть додолу роки,

І в жилах юна охолоне кров,

І ляжуть зморшки на чоло глибокі;

Твій ранок ступить на нічний поріг,

І меркнути почнуть весняні шати,

І всі скарби, що ранок їх беріг,

Не будуть більше золотом блищати.

Про час отой фортеця в мене є,

Де слова мідь, певніша від гармати,

Здола красу, як не життя твоє,

Від часу згубного обороняти.

Твоя фортеця — чорні ці рядки,

І врода в них переживе віки.

Дивлюсь, як нищівна потуга літ

Красу віків змітає і корони.

Одвічні вежі, мармур і граніт, —

Ніщо не зна від смерті охорони.

Щодня ненатлий океан в злобі

Прибоєм землю пожира багату,

І суша, з морем ставши на двобій,

Вирівнює здобутками утрату.

Дивлюсь — одні держави піднялись,

А ті уже дійшли свого розвалу.

І страшно думати, що смерть колись

Любов мою зруйнує нетривалу.

Ці мислі чорні прирекли мене

На сум за тим, що скоро промайне.

Мідь і граніт, земля і океани

Не вистоять під натиском часу.

Тож як твою оборонить красу,

Тендітна квітко, витворе весняний?

Проти облоги войовничих днів

Чи може встояти дихання літа,

Коли в покорі никне міць граніту,

Нікчемна перед пащею віків?

О скорбна думо, марення безсиле!

Для свіжості земної красоти

Хто може сховище тривке знайти,

Щоб від часу спасти обличчя миле?

Та над сторіччями краса твоя

З мого чорнила, може, засія.

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу — добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.*

Ну, і чому живеш ти у гріхах,

Безчестя прикриваючи собою?

Щоб зло гострило світові на страх

Приховану твоїм іменням зброю?

Щоб фальш в’ялила мак твого лиця *

І мертва тінь сягла живого сяйва?

Навіщо вроді фальш, адже ж оця

Живій троянді позолота зайва?

Чому живеш ти в дні, коли до дна

Природа вибрала краси криницю?

Тепер старчиха знічена вона,

Лише з твоєї жебрає скарбниці.

То й береже тебе, щоб в дні ганьби

Нам показать минулих літ скарби.

Твоє лице — свічадо давніх літ,

Коли краса упевнено і зримо

Росла, буяла, як весняний цвіт,

Не смівши удаватися до гриму,

Коли ще не заведено було —

Зрізать покійниць золоте волосся,*

Яке б, чуже оздобивши чоло,

Жило удруге й заново вилося.

Ти воскрешаєш нам священні дні,

Явивши скромність і природний розум,

Та барв не крадеш у чужій весні

Своїм квіткам, що борються з морозом.

Тепер за мапу правиш ти природі, —

Щоб показать красу померлу моді,

Твоя частина, видима для ока,

Не залишає жодних побажань;

І вірна дружба й ворожда жорстока

Твоїй красі склада належну дань.

Назовні скарб, то й зовнішні похвали.

Та з тих же уст ми чули іншу річ,

Коли перед судом людським ставала

Частина друга, схована од віч.

Щоб душу знать твою — ціннот вершину, —

Цікавий люд обстав тебе кругом,

До справ і вчинків приклада аршина

І дух троянд поганить бур’яном.

Той запах вигляду твого не вартий,

Бо йдуть в твій сад усі — нема там варти.*

Нехай ганьблять, — не маєш в тім провини, —

Постійно в парі врода й поговір.

Так ворон чорний в чистім небі лине,

Та неба не бруднить крилом, повір.

Обмови ті — засвідчення чесноти

Твоєї чистої душі. Отак

До квітки ніжної плазує потай

Подібний лиходійствами хробак.

Хай в щит чеснот твоїх розбито стріли

І юних днів спокуса відійшла,

Та правда й чистота твоя зустріли

Не всі атаки підступу і зла.

А блиску не сягли б твого ці плями, —

Ти володіла б усіма серцями.

Як я помру, ти довго не тужи, —

Замовкне дзвін, і ти забудь про мене,

Коли на хробаків це світло денне

І ниций світ зміняю на чужий.

Читаючи оці слова кохання,

Руки не згадуй, що писала їх.

Щоб я тобі не завдавав страждання,

Похорони мене в думках своїх.

Коли очей моїх зімкнуться віки,

Ти не ловторюй більш моє ім’я.

Разом із подихом моїм навіки

Нехай погасне і любов твоя,

Я хочу, щоб після відходу мого

Ти не зазнала осуду людського.

Щоб світ тебе примусити не зміг

Розповідать, за що мене любила,

Забудь любов свою, коли могила

Схова навік мене за свій поріг.

Бо ти серед пристанища пороку

Заслуг так мало знайдеш у мені,

Що, мимохіть удавшись до брехні,

Складеш ціну небіжчику високу.

Щоб ти уста не осквернила милі,

Коли неправду вимовлять вони,

Віддай навік ім’я моє могилі,

Позбавивши подвійної вини:

Що за життя я не уник злослів’я,

А як номер, тебе до лжі призвів я.

Той місяць року бачиш ти в мені,

Коли багряний лист тремтить на вітті

Під вітром злим, який прийшов по літі

На хори, де замовкнули пісні,*