Вранці Андрій ще раз обходить пагорб краєм болота, — може, трапиться дичина. Крокує обережно, нагинається поміж кущів, щоб нікого не сполохати. Проте нічого не трапляється, окрім ягід синювато-попелястої лохини. Лохина росте скрізь, Андрій вибирає стиглі ягоди, їсть.

Як вибратися з болота?

“У тайзі немає доріг, — міркує Андрій, — Немає попереджувальних знаків: “Обережно, попереду спуск!” Тайга — це бурелом. Тайга — це гнус, що в’ється над тобою, самотність і небезпека. Зламав у буреломі ногу — і ти загинув. У тайзі, щоправда, можна йти куди заманеться. Але немає навіть цього — довкруг болота. Тільки пагорби один за одним тягнуться на північ”.

Андрій простує пагорбами на північ.

Загін Чепелєва вийшов на пошуки олова на рівнину між Полярним Уралом та пониззям Обі. Чепелєву вдалося виявити каситерити, однак він з усією рішучістю твердить, що руди бідні і не становлять промислового інтересу. Чепелєв просив дати йому інше або хоча б паралельне до основного завдання. В управлінні зважили на його прохання, дозволили переключити пошук на актиніди. Завдання геологам сподобалося, обіцяло успіх. Двадцять два роки тому тут пройшла група В.Л.Собенка і швидше для майбутнього намітила родовища. Чепелєву це полегшувало роботу. Терміново були розшукані й віддруковані карти походу Собенка — опікувався цим відділ Андрія. Так само терміново необхідно було приставити карти Чепелєву. За літнього бездоріжжя приставити їх можна було лише літаком. У тайзі й посеред боліт аеродромів не було. Андрій мав практику зі стрибків з парашутом, заввідділом доручив йому приставити карти.

Вже півдня Андрій крокує від сопки до сопки. Вони, мов горби, вивищуються над болотом. Проходиш повз одну — з води виростає інша.

— Хоча б не втелющитися у трясовину, — нишком проказує Андрій, спустившись із чергового пагорба. — Дурне діло нехитре: пірнеш — і немає тебе. Жменька бульбашок, а потім усе заспокоїться…

Він бере то вліво, то вправо, туди, де здається сухіше. Стрибає, мов козел, з купини на купину.

Звісно, його шукатимуть. Андрій уявляє, як це станеться. Чепелєв піджене управління, йому скажуть, що людина з картами повинна бути у нього. Людина ця — Андрій Салтанов. Чепелєв доповість, що Андрія немає. Постане запитання: чому немає?.. Чепелєв скаже, що йому невідомо. Тоді в управлінні стурбуються і оголосять розшук Салтанова. Але збіжить якийсь час, перш ніж розмова відбудеться: два дні, а може, чотири.

Кілька разів Андрій зривається з купин у воду. Вибирається на сухе, знесилений, неохоче зриває ягоди лохини. Їжа вочевидь не по роботі.

Надвечір Андрій влаштовує полювання. Робить це просто, як звірі: залягає у кущах і намагається не зо рушити ся. Після тригодинного лежання, коли його обличчя і руки опухають від укусів знавіснілого гнуса, йому вдається підстрелити селезня.

Андрій розпалює багаття, обсушується і готує м’ясо.

Вранці оглядає з вершини плямисте — в бурих і зелених латках — болото. Жодної живої душі, ані димка. “Кепсько”, — думає Андрій, але намагається взяти себе в руки. Десь повинна бути ріка. До неї потрібно вийти. Ріка — це селища і люди. Знову Андрій стрибає з купини на купину, наввипередки з голодом. Коли його починає нудити від лохини, залягає в кущах. Та, мабуть, занадто рано. Обережна дичина сміливішає надвечір. Не менше шести годин лежить Андрій у кущах. У нього три набої. Жодного разу він не повинен промахнутися. Про це він навіть думати не сміє. Коли вервечка гусей опускається за двадцять кроків од нього, Андрій старанно вибирає ціль — здорового гусака, який стоїть до нього найближче. Натискає на спусковий гачок. Постріл ляснув, як батіг. Андрій навіть не зрозумів, що це постріл. І гуси не зрозуміли: витягнули шиї, завертіли головами з боку в бік. Жодна не впала, не затріпотіла крилами. “Чому?” — здивувався Андрій. Гуси погелготіли і заспокоїлися. Сталося те, чого Андрій не передбачав: промазав! А гуси не відлітають! Вони так само за двадцять кроків од нього!.. Андрій кілька разів зітхає, щоб утамувати хвилювання. Знову натискає на спуск. Не промахнувся! Гуска тріпоче крилами на піску. Стрибками Андрій поспішає до здобичі. Але птах здіймається у повітря! Мало не з рук! Андрій відчуває на обличчі вітер від його крил. Підстрибує, прагнучи схопити гуску на льоту. Не вдалося!..

— Чорт!.. — лається Андрій, оглядаючи пістолет.

В обоймі залишився один-однісінький набій.

Серед ночі пішов дощ. Андрій спорудив з парашута намет, просидів до світанку. Вранці дощ посилився, про полювання не могло бути й мови: живність поховалася.

Лохина Андрію остогидла. По обіді у якійсь калюжі він побачив мальків і виловив їх чотирнадцять штук. З’їв сирими. Це було все, що він зумів здобути за цей день.

Знову настала ніч. Знову Андрій кутався у парашут. Про багаття годі було й думати: довкола болото. Ранок підкрався у тумані, сірий, непомітний. Андрій побрів навмання. У повітрі прошмигували гуси й качки, проте Андрій їх не бачив. Це був третій день без їжі, не рахуючи вчорашніх мальків. У голові Андрія паморочилося.

Вчора його шукали, проте не могли помітити в тумані. А може, й не шукали: за такої погоди вертольоти не злітають з аеродромів… Андрій продовжував іти, не бачачи, однак відчуваючи сонце праворуч від себе. Якщо чуття орієнтації його обманювало, значить, він кружляв біля сопок.

Понад усе Андрій прагнув даху над головою. Холод пронизав його усього і примушував тремтіти. Самий лише дах, мріяв Андрій, хижку, остяцький чум..

І доля зглянулася над ним. Андрій натрапив на печеру. Спершу побачив перед собою щось чорне, трикутник, що бовванів попереду. Намет?.. Але чому він чорний? З’ясувалося, що це камінне пасмо, а трикутник — ущелина. Андрій пройшов до ущелини і відчув, що тут сухо. Це підбадьорило його: сухо — значить, він розпалить багаття. Андрій енергійно тре долоню об долоню, скидає з себе парашутний ранець.

Печера невеличка. Андрій оглядає її, ні на чому не зупиняючись: місце для багаття є. Підлога і стеля сухі. Виходить назовні, шукає паліччя. Приносить у печеру оберемок. І ще один оберемок. Засунувши руки під пахви, відігріває і обсушує їх. Тільки тоді виймає з-за пазухи сірники, шматок лубу — луб він припас давно, коли дощ тільки-но розпочався. Перший сірник ламається. “Спокійніше!” — підбадьорює себе Андрій. Запалює другий сірник — пахнуло димом. Буде справжнє багаття!

Все вдається йому. Печера наповнюється теплом і світлом. Повеселілий Андрій уважніше роздивляється навсебіч. Доверху печера завалена каміняччям. “Нехай, — думає Андрій, — мені вистачить цього простору, де горить багаття і можна розстелити парашут”. Розстеляє шовк, ніжиться біля вогню. Яким доречним був би зараз шматок шинки, грудинки!..

— Про це не думай… — переконує себе і ковтає слину.

Але не думати не може. Бореться з собою і з відчуттям голоду. А коли, знесилівши, заплющує очі, його змагає сон. Кажуть, що голодному сниться їжа. Андрію сниться не хліб, не м’ясо — чорне небо. Сняться зірки, але зірки чужі. Навіть уві сні Андрій дивується небу з чужими зірками. Щось шукає в них, не може знайти, і ця втрата робить його нещасним. Андрій стогне і прокидається. Підживлює багаття. Трохи заспокоївшись, знову лягає. Тепер йому сниться тайга. Він іде по тайзі, настрій у нього світлий — у кінці шляху на нього чекає рятунок. Як і звідки він прийде, Андрій не знає, але рятунок близький. Прокинувшись, аби знову підживити вогонь, Андрій розмірковує над дивними снами. Те, що він бачив себе у тайзі і думав про рятунок, природно: думки про це не йдуть у нього з голови. Але звідки небо з чужими зірками? Дуже дивне небо.

Андрій знову засинає і тої ж миті, ніби від поштовху, прокидається. Щось перемінилося довкруг. Щось стоїть поруч з ним стороннє. Якусь мить Андрій вдивляється у полум’я — чим він стривожений? “Годинник! — утямлює нарешті. — Цокає годинник!..” Але годинник цокає голосно, на всю печеру! Ніколи Андрій не чув, щоб годинник цокав так голосно!.. Може, це не його годинник? Підносить до очей циферблат.