101
Лінива музо, марні всі старання
Красу – спасти, а істину – згубить;
Зійшлися в дружбі перша і остання:
Себе прославить – друга полюбить.
Чи, може, музо, в відповідь почую:
«Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить?
Як істину на колір просвічу я?
Як досконале кращим ще зробить?»
Похвал не прагнув друг, але німою
Не будь і у мовчанні не вини;
Хай навіть над могильною пітьмою –
Йому хвалою вічність осяйни!
Тебе навчу я, музо, як змогти
Його таким, як нині, зберегти.
102
Люблю сильніше, хоч не тішусь тим;
Любові більше там, де менше лесті,
А хто торгує почуттям святим –
Кричить про це на кожнім перехресті.
Слав пісню й я колись тобі навстріч,
Своїй любові вірив лиш і квітню –
Так шаленіє соловей всю ніч
Весною, й замовкає в пору літню.
Чи ж літня ніч не чарівна ж така –
Хай ті ридання й гімни віддзвеніли:
Спів, що лунає з кожного сучка,
І ставши звичним, слуху вже не милий.
І я змовкаю часом, як і він:
Щоб не набридла пісня – прагну змін.
103
Шкода, що моя муза так збідніла.
З чеснот твоїх що в слові залишив?
Бо й гола проза дати б більш зуміла,
Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.
Не докоряй, що не пишу вже більше;
Глянь в дзеркало, у сяєво лиця,
Перед яким блідніють усі вірші –
Їм не під силу досконалість ця.
Хіба ж не гріх – покращити старатись,
Та цим псувать лиш те, що й так – взірець:
Не може із природою зрівнятись
Ні слово, ні палітра, ні різець.
Хоч як хотів я втілить все у вірш –
Та дзеркало твоє вмістило більш.
104
Для мене не старієш ти. Сьогодні
Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад
Краса твоя. Вже три зими холодні
З лісів струсили літній їх наряд.
Три жовті осені зелені весни
Змінили тричі – ти їх привела.
В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли
П’янких три квітні. Ти ж – як і була.
Як стрілка завмира на циферблаті,
Зійшовши з мітки, мов спиняє хід –
Так і краса твоя не має втрати;
В ній оку не помітний часу слід.
Й тобі не старіти, а лиш цвісти,
Бо старість вмерла, як з’явилась ти.
105
Не називай поганською любов
І не приймай за ідола кохану,
Хоч шлю пісні й молитви знов і знов
Лиш їй, про неї – й слать не перестану.
Любов моя з новим не слабне днем,
Горить високо й рівно. Мої вірші
Незгасним тим же сповнені вогнем;
Не надихають їх сюжети інші.
Краса, добро і цнота – доказ мій,
Краса, добро і цнота – лиш три слова;
Шукав замін їм в пам’яті своїй,
Та марно. В них чеснот твоїх основа.
Краса, добро і цнота – ще колись
Розрізнені – тепер в тобі злились.
106
Коли з пергаменту крізь тлін і прах
Сяйне теплом очей, давно вже згаслих,
Й майне краса в римованих рядках
Панн чарівних і лицарів прекрасних –
Й твої між них я риси впізнаю:
Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся –
Ніхто б не втілив так красу твою,
Як це античне багатоголосся.
Вони передбачали твій прихід,
А всі їх вірші – то лише пророцтво
Твоєї з’яви; твій шукали слід,
Хоч їм впізнать тебе й було непросто.
Сучасники ж твоїх щасливих днів,
Ми в захваті – та не знаходим слів.
107
Ні страх мій власний, ні душа пророча
Землі в передчутті прийдешніх змін
Любов мою не спинять, не відстрочать,
Якій, здалось, не встати вже з колін.
На зло всім передбаченням брехливим,
Затемнення здолавши й небуття,
Шле місяць нам надію, і оливам
Мир обіцяє й світле майбуття.
Любов моя цвістиме разом з ними,
Я ж буду вічно жити в цих рядках,
А племена залишаться німими –
Розвіється їх безсловесний прах.
І ти переживеш, на заздрість їм,
Гробниці і герби в рядку моїм.
108
Що міг би ще паперу передать,
Щоб образ твій ясніше всім явити?
Що мовити і що нове згадать,
Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?
Нічого. Мов молитву, доказ свій
Щодня повторюю: ти не змінився;
Старе – нове мов, мій ти, а я – твій,
Мов тільки вчора ти мені зустрівся.
Любові сяє вічно так вінець
Над часом, що розпростує доль згорток,
Красу античну взявши за взірець;
Не зна вона ні старості, ні зморщок.
Й там торжество її, де повсякчас
Їй смерть віщують поголос і час.
109
О, не кажи, що безсердечний я,
Нехай розлуки мій вогонь й остудять;
Чи ж кину сам себе, якщо моя
Душа знайшла притулок в твоїх грудях.
Тут храм любові мій: де б не скитавсь,
Мов блудний син, я знов сюди вертався,
І завжди вчасно, й з часом не мінявсь,
Немов в цілющих водах омивався.
Не вір! – хоча уникнути не зміг
Розчарувань й узнав життя марноти –
Що ніжний щем той в серці не зберіг
І що забув про всі твої чесноти.
Без тебе світ цей пусткою назву;
Кохана, лиш для тебе в нім живу.