Джордано Бруно

ДЕВ’ЯТЬ СЛІПИХ

Діалог
Передмова і переклад Івана Франка

Передмова перекладача

Подаємо тут перекладом один виривок із голосного твору Джордано Бруно «[Degli] heroici furori». Сей твір, як каже сам автор у передмові, має метою «змалювання не звичайної, але геройської любові, божеської контемпляції і ділиться на дві часті, з яких кожда поділена на п’ять діалогів». Форма твору запозичена з Дантової «Vita Nuova»: попереду йдуть любовні вірші, звичайно сонети, а далі їх філософічне толкування. Поданий тут у скороченні діалог про дев’ятьох сліпців — четвертий у другій часті. Він займається межами людського знання, отже, темою, яка 200 літ пізніше послужила основою для Кантової «Kritik der reinen Vernunft». Брунів філософічний виклад його подаємо далі.

ОСОБИ ДІАЛОГА:

С е в е р і н о, М і н у т о л ь й о

С е в е р і н о

Почуєте тепер промову дев’ятьох сліпих, із яких кождий приводить дев’ять окремих причин і підстав своєї сліпоти, хоча всі вони згідні в одній спільній причині спільної любові.

М і н у т о л ь й о

Починай же від першого!

С е в е р і н о

Перший із них сліпий зроду; та проте він нарікає на свою любов і хоче доказати іншим, що природа скривдила його гірше, ніж їх; бо ж вони, хоч тепер не бачать, бодай колись любувались баченням і, поки не поробилися сліпими, зазнавали розкошей того смислу і красоти всього видимого. Він натомість прийшов на світ сліпий, як кріт, щоб його бачили інші, але щоб сам він не бачив нікого, і мусить бажати того, чого не бачив ніколи.

М і н у т о л ь й о

Се правда, що не один уже закохався з самого наслуху.

С е в е р і н о

Ті, говорить він, мають бодай те щастя, що хоронять у своїй душі божеський образ, посідають бодай у своїй уяві те, чого йому не суджено посідати ніколи. Потім він обертається до своєї поводаторки і просить її, щоб завела його над пропасть, щоб не мусив бути дальше образом страшної жорстокості долі. Він мовить:

П е р ш и й с л і п и й

Щасливі, ви колись хоч щось видали!

Товариші, вам світла жаль лишень,

Що втратили... Якби ви горе знали

Того, кому не блис ніколи день!

Мені відразу не дала природа

Того, що вам взяла. Вам кривда всім,

Се так. Та ваше горенько-негода

Не може порівнятися з моїм.

Веди мене над пропасть, провіднице!

В її безодню кинуся я сам,

Хай скора смерть втишить те серце кволе.

Відняти зроду світло злотолице,

Пустить на землю, мов крота до ям,

На глум — се ж надто лютий жарт, о доле!

За ним іде другий, що, вкушений гадюкою заздрості, втратив силу очей через отруту. Він іде без поводаторки, хіба що заздрість у нього на услугах. Він просить кого-будь з видющих, коли не знає ліку на його горе, мати милосердя над ним, щоб він позбувся свідомості свого нещастя, і поховати його разом з його мукою, щоб і сам від себе міг, нарешті, заховатися так, як тепер заховано від нього світло. Він говорить:

Д р у г и й с л і п и й

Алекто *[1] з кучерів своїх страшенних

Змію пустила, чий укус жорстокий

В моїх очах спинив живії соки,

І відтоді я у покрівлях темних.

Мене жре заздрість, я мац-мац в тривозі,

У тьмі, непевний у своїй дорозі,

Запнусь, спіткнусь на кождий камінець;

Дарма й бажати світла промінець.

Коли не знаєш чародійських слів,

Ані якого зілля, соку, ліку,

Ні з каменя якого порошків,

Щоб помогли мені, хто б ти не був,

Незвісний, змилуйсь на сліпця-каліку,

Дай, щоб він в гробі сам себе забув.

Далі йде третій, що буцімто осліп через те, що нараз із пітьми був виведений на занадто ярке світло. Се значить: він привик бачити тільки невеличкі красоти, та нараз перед його очима виявилася божеська красота, заблисло божеське сонце. Наслідком сього згасла сила його зору, те подвійне світло, що горіло по обох боках корабля його душі; бо ж очі — се немов дві корабельні ліхтарні, що освічують кораблеві дорогу. Така сліпота нападає на людей, що виросли в кіммерійській пітьмі, а потім безпосередньо, без повільного переходу в їх очі вдарить сонячне світло. В своїй промові він просить, щоб одчинено йому вхід до Гадеса,* бо для його затемненої вдачі не відповідне ніщо більше, як ніч і сумерки. Він мовить:

Т р е т і й с л і п и й

Хто у зимі Кіммерської країни

Або в тюрмі не бачив сонця довгі дні,

Для того блиски сонячні страшні,

Коли нараз він зустрінеться з ними.

О,і зовсім осліпне він не раз;

Зирнув — і розкіш внівеч розлилася.

Так сталося й мені, що довгий час

Я знав лиш маловартеє заласся.

Та ледве я зирнув на ідеали,

То осліпив мене їх блиск надземний

І розкоші в тій хвилі всі пропали.

Чого ж я, мрець, плетусь ще між живими?

Сліпий невір лугами світляними?

Геть! Радше в Оркус * западуся темний!

Четвертий сліпець — се чоловік, що осліп із подібної, хоч не зовсім такої самої причини. Бо як той через несподівано прудкий позирк на сонце, так сей через надто часте й довге вдивлювання стратив почуття для всіх інших світляних вражень. Та проте його не можна вважати сліпим з огляду на те одно, що розогнило його. Він мовить, що з його зором сталося йому таке саме, яке часто лучається зо слухом; ті люди, яким уші оглушені сильним галасом і шумом, не можуть чути тихіших шелестів. Адже оповідають про славний народ так названих катадупів, що нібито живуть там, де могутня ріка Ніл із обриву величезної гори спадає на рівнину.

М і н у т о л ь й о

Так і всі, хто віддає своє тіло і свого духа важкій і високій задачі, не чують прикрості менших лих. Мені здається, що сей не потребує оплакувати свою сліпоту.

С е в е р і н о

Певно, ні. Він і називає себе добровільно сліпим, котрий рад з того, що все інше заслонене перед ним, бо йому було би прикро, коли б се відвертало його зір від тої єдиної, яку він обожає над усе. Та проте він просить прохожих хоронити його від нещасливих припадків, які могли б лучитися йому, поки він виключно зайнятий одиноким предметом свого оглядання.

М і н у т о л ь й о

Передай же його власні слова!

С е в е р і н о

Він мовить:

Ч е т в е р т и й с л і п и й

вернуться

1

Коментарі до слів і речень, позначених зірочками, дивіться в розділі «Примітки».


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: