Віщуючи нові, ще більші бурі?
Усе те бачить бідний чоловік,
В лице вдивляється, завмер навпроти:
Це ж очі зчервонив їй сліз потік,
Погас її рум’янець від турботи.
Спитать не в силі він: сумна чого ти?
Стоять, мов друзі, що на чужині
Зустрілися й дивуються, чудні.
Ось він узяв її безкровну руку
І мовить так: «Яке ж бо сталось зло,
Що вся тремтиш, тамуючи розпуку?
Любове ніжна, що тебе звело?
Де твій рум’янець? Що між нас лягло?
Повідай, знявши з себе чорні шати,
Щоб ми змогли твою журбу прогнати».
Зітхнула тричі, поки спромоглась
На перше слово в горі та прокльоні;
Нарешті мовить, зболена якась,
І повіряє думи невгомонні,
Що честь її у ворога в полоні;
А Коллатін із почтом жде своїм,
На хмару схожий, що тамує грім.
В гнізді вологому цей лебідь білий
Заводить сумно свій останній спів:
«Про злочин розказать не маю сили, —
Вини ж не знять, не збути й поготів;
Це ж для біди моєї мало слів,
А сліз багато; й голосіння знову
Тяглося б довго, заглушивши мову.
В кількох словах скажу. О, будь ласкав,
Мій любий, слухай, знай: в твоєму домі
З’явивсь чужинець, на подушку впав,
Де ти схиляв чоло своє в утомі!
Тож кривди ми тепер уже свідомі:
Принукою він люто взяв мене,
І я — невірна, сталося страшне!
Адже опівночі в пітьмі жахливій
До мене із мечем він увійшов,
Здійнявши смолоскип, і, похітливий,
Благав ласкаво: «Відслони покров,
Збудися, римлянко, й мені любов
Даруй свою, а ні — навік ганьбою
Тебе й твій рід укрию за тобою.
Я вб’ю слугу, якщо не вдовольниш
Мого бажання, від якого гину,
І заколю тебе, й скажу пізніш,
Що, хіттю сплетених, в лиху годину
Застиг я вас і вбив, немов скотину;.
І цим здобуду славу я собі,
А ти навік зостанешся в ганьбі».
Коли ж я закричала й заметалась, —
Приставив до грудей моїх меча,
Присяг, якщо здіймати буду галас
І не скорюся, — вб’є мене, хоча
Не просто вб’є, — ганьбою увінча,
І не забуде Рим — раби й вельможі! —
Про смерть Лукреції з рабом на ложі.
Мій ворог сильним був, безрадна ж я,
І від страху ще більше ослабіла;
Звелів мовчать кривавий судія:
Прохання марні там, де править сила;
Прийшла жага й сказала, знавісніла:
Моя краса забрала в нього зір!
Суддю обкравши, підеш під топір.
Знайди мені прощення, я благаю,
Рятунок хоч маленький відшукай;
Хай кров моя забруднена до краю,
Але мій дух пречистий, як ручай;
Дух не зґвалтований! Мій любий, знай:
Не поступившись, він ясніє вповні,
Страждаючи в тюрмі своїй гріховній».
А муж, немов купець, що скарб згубив,
Схиляє голову, німий, як горе,
Ламає руки; струменить з губів
Блідих, як віск, лиш дихання прозоре;
Нещасний, горя він ніяк не зборе!
Шукає марно відповідь, немов
Лиш біль вдихає й видихає знов.
Тож як під аркою моста шалений
Біжить приплив, що й твій не встежить зір,
Але й назад нестримний та скажений
Відплив стремить, — так само, вір не вір,
Нас хвилі гніву втягують у вир, —
Так Коллатіна смуток обіймає:
Відтрутить горе й знов йому ж вертає.
Вона те горе бачить і якусь
У ньому лють пробуджує жорстоку:
«З тобою, милий, більше я журюсь;
Якщо спадає дощ — ревти потоку!
Тобі уразу я чиню глибоку...
Не мучся! Щоб залити біль оцей,
Не чотирьох — двох вистачить очей.
Заради мене, що була твоєю,
Лукреції заради — я молю:
Для ворога будь месником, суддею,
Мсти за свою наругу і мою.
Мене вже не спасеш, та в цім краю
Скарай же зрадника, спіши в погоню:
Жалем ти потураєш беззаконню!
Та перше, ніж назву його ім’я, —
Звернулася до почту Коллатіна, —
Панове, присягніть, — хай меч сія! —
Помститися за мене, я ж невинна;
Це слава й честь для лицарів незмінна;
Мечем разити кривду, злий порок,
Вступатися за скривджених жінок!»
І всі шляхетну виявили згоду,
Їй кожен обіцяє помогти,
Готовий до негайного походу, —
Де ж ворог, щоб його в бою змести?
Але вона, що зве до кари-мсти,
Їх і спиняє: «Не кричіть даремне...
О, як цю пляму зняти вам із мене?
Які ж моя образа і вина,
Що сталися через біду жахливу?
Чи зможу я очиститься сповна,
Щоб честь підняти я могла правдиву?
І чи врятуюсь від неслави й гніву?
Світліє, змивши труту, джерело;
А чим я змию пляму, люте зло?»
На те говорять всі один за одним:
«Хай тіло зганьблене, та дух ясний!»
Вона сяйнула усміхом скорботним, —
Її лице, мов карта, що на ній
Біда відбилась у сльозі журній.
«Ні, — каже, — хай від мене жодна жінка
Не візьме виправдань ані частинки».
Тут із зітханням, мовби серце рве,
Ім’я Тарквінія назвать зуміла:
«Він, він!. . » — та й змовкла, більше не назве
Злочинця; вся неначе заніміла;
І ось нарешті, змучена, змарніла,
Сказала: «Він, це він приніс біду!
Тому на себе руки накладу».
І враз в невинні заганяє груди
Той згубний ніж — щоб душу їй звільнив
З тілесної тюрми й від болю-скрути
Її порятував навік-віків...
Крилатий дух під хмари полетів
І жаль поніс, а з болісної рани
Життя струмує і повільно тане.
Мов скам’янілий, Коллатін стоїть,
І почет пишний з ним, німий неначе;
Поглянув батько, зблід і впав ту ж мить,
Криваве тіло обіймає, плаче;
А Брут * із рани витяг ніж гарячий,
І кров за лезом потекла струмком,
Немов до помсти кличе всіх слідом.
З грудей її б’ючи, на два потоки
Хлюпнула кров, зловісний той багрець
Обводить тіло по обидва боки,
Воно ж було, мов голий острівець,
Що повідь обезлюдила внівець.
Лилась частина крові чиста в плині,
Частина — чорна, що зганьбив Тарквіній.
І в ній жалоба застигала скрізь,
Тому, що чорна кров немов зміщалась
Із струменем рідким, гірким від сліз;
І, до Лукреції явивши жалість,
Нечиста кров світлішою здавалась;
А чиста кров свій колір береже,
За мутну червоніючи лише.
«Ох, донечко! — старий Лукрецій каже. —
Це ж ти життя моє убила теж.
У дітях відбиття знаходим наше, —
Де житиму, як ти вже не живеш?
Тебе я спородив, та чи на те ж?
Якщо не ми, а діти мруть спочатку,
То не вони — батьки для них нащадки.
Розбито бідне дзеркало, котре
Було мов юності моєї з’ява:
А сам я — тьмяне дзеркало старе,
В якому проглядає смерть кощава;
Немов свічадо, ти красу, ласкава,
Свою розбила, і по ній мені ж
Не бачити, яким я був раніш.
О Часе! Зупинись, не линь на горе,
Якщо вмирає той, хто має жить.
Чи смерть гнила здорових завжди боре,